Своєю думкою щодо цього питання ділиться співоча родина Оніщуків із Сельця.
Вислів «Коли говорять гармати, музи мовчать» відомий давно. Проте найкращі твори світового мистецтва з’являлися саме в найдраматичніші для людства періоди. Сьогодні, коли на сході України триває військове протистояння, все частіше лунають думки про те, що культурні програми слід звести до мінімуму, а то й заборонити зовсім. Та є з цього приводу й інші думки.
З піснею по життю
Хатина, яку родина Оніщуків успадкувала від батьків, знаходиться майже на околиці Сельця. Оточена старими, але все ще стрункими вербами, відрізана від села стрімкою течією Луги, садиба на перший погляд нагадує одиноку забуту сиротину. Та варто перейти хисткий підвісний місток, що погойдується над Лугою, і враження таке, що більш мальовничого і затишного куточка в Сельці немає. Тут просто пісня сама проситься з вуст…
Женя Повзун, напевно, народилася з піснею. З’явилася вона на світ 1954 року в селянській родині. З дитинства дивувала своїм чудовим голосом, який пізніше навіть спеціалісти зі співу назвали народним. Звучав голос дівчинки у шкільному хорі, у вокальній групі. І коли однокласники називали її Зикіною, Женя зовсім не ображалась, а, навпаки, вважала це похвалою. Але про кар’єру співачки дівчинка не мріяла. Просто любила співати. Закінчивши у 1970 році Селецьку школу, Євгенія вступила до Рожищанського зооветеринарного технікуму. Працювати повернулась у рідне село. В 1974 році вийшла заміж за односельця Євгена Оніщука. В сім’ї народилося двійко дітей – донька Віталія та син Святослав. З чоловіком Євгенію поєднала ще й любов до пісні. Не раз бувало, зайняті працею, дружно заводили улюблений мотив – і лилася пісня понад тихою Лугою, над ближніми гаями, зарічанськими луками і десь на обрії злітала стрімко в небо. «Це наші Жені співають!» - казали сусіди.
Дуже товариська, завжди весела, енергійна, Євгенія Михайлівна не тільки безвідмовно приходила на допомогу селянам у їхніх господарських потребах, вона стала незмінною «заспівалою» у колі друзів, активною учасницею художньої самодіяльності. Дует Євгенії Оніщук та її колеги Ніни Юхно був коронним номером сільських концертів. Пізніше стала співати у церковному хорі. За трудову діяльність заслужила похвальні грамоти та подарунки, але особливо пишається дипломом, отриманим за коровай, який спекла власними руками на фестиваль «Українське коровай-сузір’я».
-Пісня наче йде зі мною по життю, - каже Євгенія Михайлівна. – Я люблю всі хороші пісні й намагаюся включити до свого репертуару. Для мене немає значення, якою мовою звучить пісня. Люблю пісні, які вже сьогодні стали ретро. Це пісні наших матерів. У них оспівуються світлі хороші почуття. А тому така пісня не може бути ворогом. Мені до вподоби репертуар Надії Кадишевої, а її знамениту «Ніхто нас в церкві не вінчав» вважаю майже українською і залюбки співаю.
Співочі гени батьків успадкувала й дочка Віталія. Як і мама, дівчинка вже у школі була примою всіх учнівських свят. З 1990 по 1994 роки навчалася у Луцькому державному музичному училищі. Нині Віталія Євгенівна Литвинчук (прізвище після заміжжя) – вчитель музики Селецької ЗОШ. Її вихованці неодноразово займали призові місця на пісенних конкурсах та фестивалях. Має звання «Старший вчитель». За сумісництвом працює художнім керівником Селецького будинку культури. Відзначена грамотами районних відділів освіти та культури. Нещодавно виборола III місце за власний сценарій в обласному Шевченківському конкурсі. Мама і донька не раз співають у дуеті. А ще обидві – заповзяті колядниці. І цього року зі святковою зіркою ходили від хати до хати: мама від церковного хору, а донька у складі працівників місцевої культури.
Спадкоємицею співочої династії стала і юна Орися, дочка Віталії Євгенівни. Дівчина закінчила відділ технологічної освіти Володимир-Волинського педагогічного коледжу, нині вона – студентка технологічного факультету Уманського національного педагогічного університету, паралельно навчається в Одеській військовій академії. Бабуся, дочка і онука вже створили власне тріо.
«Сину, сину, ангел мій!»
У родини Оніщуків-Литвинчуків є чимало улюблених пісень. Серед них на чільному місці «Ніби вчора, моя мамо», «Бандуристе! Орле сизий!» «Ой у вишневому саду», «Люблю Україну». Проте останнім часом Євгенія Михайлівна все частіше тихенько наспівує «Сину, сину, ангел мій!». І серце завмирає від болю, і на очі навертаються сльози… Тужить душа за сином Святославом, який зараз далеко від рідного дому, виконує патріотичний обов’язок у зоні АТО.
-Святослав у нас особливою любов’ю до пісні не виділявся, - каже пані Євгенія, - але завжди був артистичним. Жодна шкільна вистава не обходилась без нього. І брався за якісь кумедні ролі: то чорта грав у «Різдвяній ночі», то глухого діда у «Сватанні». Він і зараз такий: веселий, жартівливий.
Святослава Оніщука призвали до війська у серпні 2014 року. А 26 жовтня родина отримала звістку про його поранення. Святослава поранили в руку і ногу. Лікувався у харківському військовому госпіталі, потім – у Луцьку. Коли видужав, отримав 10-денну відпустку, зміг обійняти рідних, кохану дружину Наталю і маленьких діток Олежика та Кірочку. І знову повернувся на схід. Недавно надіслав своє фото з передової.
Та чомусь пісенний настрій матері, сестри і племінниці Святослава не всім останнім часом подобається.
То чи ж повинні мовчати музи?
-Я знаю, що до мене навіть у рідному селі ставлення неоднозначне, - ділиться Євгенія Оніщук. – Дехто майже у вічі каже: син воює, а вона співає. Та я не вмію виносити свою біду на люди, краще довірю свій біль глухій ночі. Біда у нас спільна, бо сьогодні воюють одні, а завтра підуть інші. Та, не доведи, Господи, щоб село заніміло від горя! Життя повинне тривати, і люди мають підбадьорювати одне одного. Й хороша пісня тут грає не останню роль. Звичайно, все має бути в межах пристойності. «Врубувати» на весь голос опівночі дику музику, як це роблять деякі автолюбителі, не лише прояв безкультур’я, а й неповага до людей.
-У нашій країні діють державні заклади культури, і вони мають виконувати свою місію, - долучається до розмови пані Віталія. – Культура – це теж зброя, якщо нею вміло користуватися. Шедеври, українські національні пісні, народилися в епоху нашого героїчного козацтва. Пісня окрилювала наших дідів і прадідів у Великій Вітчизняній. Повагою у народі користується й «афганська» пісня. Сьогодні, як ніколи, повинна звучати народна, патріотична пісня, пісні воєнних літ, та й хороша лірична ніколи не буде зайвою.
-Як же тоді бути з відомим висловом «Наша пісня, наша дума не вмре, не загине!»? – запитує Орися Литвинчук. – Молодь, особливо сільська, зараз і так живе обмежено, а тому нерідко культуру підмінює досить сумнівними розвагами. Коли наші сільські юнаки та дівчата потрапляють у місто на культурні заходи, у них від захоплення в буквальному сенсі підіймається адреналін. Вони рідко це бачать. Забороніть ще сьогодні на селі пісню, дискотеку. Які будуть наслідки? Інша справа, що потрібно поводитися значно скромніше, не вражати почуття людей, яким нині важко. І ще мені пригадалися слова одного поета, який колись загинув на війні: «А ви залишайтесь живими, красиво і мудро живими». Це до нас, до нашого покоління, до тих, хто ще безпосередньо не зіткнувся з війною.
Антоніна Булавіна, с.Селець, Володимир-Волинський район
Коментарі