Запитує Любов Оніщук із Хмелівки, роздумуючи про своє минуле і сьогодення.
У маршрутному автобусі Володимир-Волинський-Нехвороща було багатолюдно і гамірно. Жителі села Житані обурювалися, що у зв’язку із заметами на дорозі водій відмовлявся заїжджати у Житані та пропонував пасажирам зійти на трасі біля повороту до села.. Власне у Житані від траси дорога була чистою, але водій не хотів робити зайвий крюк, мотивуючи лімітом на пальне. Це і обурювало людей. Житанців підтримували мешканці інших сіл.
-Що це за влада у нас така? Чому немає ніде порядку, відповідальності? Де наші депутати? Як села перейменовувати, то вони є, а як дізнатися про життя людей у тих селах, то їх нема? За що їм гроші платять?
-Це ж дітям у школу, а дороги не чищені. Будуть діти уроки пропускати. А їм потрібно, щоб наші діти були грамотними?
- Заспокойтесь! Можливо, ще прочистять дороги!
- Ага! Ждіть! Це вам не совєцька власть, де можна було поскаржитися і чогось добитися! – каже літня жінка.
Автобус рушає, і емоції поволі стихають. Я ж думаю, що таких слів не прочитаєш на сторінках «Фейсбуку». Це і є отой голос народу, який ніхто не хоче чути. Але це лише пролог.
«У Казахстані ми змушені були просити милостині, аби не вмерти з голоду»
Любов Микитівна Оніщук, яка мешкає у Хмелівці, гостинно запрошує до своєї оселі. У невеличкій затишній вітальні відбувається задушевна розмова, в якій гіркі спогади переплітаються з роздумами про сьогодення. Важко впізнати в сухорлявій сивочолій жінці чорнооку красуню, яка посміхається з портрета на стіні.
-Я народилася 1931 року у Хмелівці, - починає розповідь Любов Микитівна. – Мій батько Микита Криса мав 18 гектарів землі. Він тримав і продавав у польську кавалерію коней і за пару коней міг купити гектар землі. В 1936 році він помер від туберкульозу. Мама згодом поєднала своє життя із Зіновієм Якимчуком, а в 1939 році нас вивезли у Кокчетавський район Карагандинської області Казахстану. Поселили у селі Вишнівка, не приймали на роботу, адже ми вважалися ворогами народу, тож мусили просити милостині, аби не померти з голоду. У роки війни довелося переїхати до міста Кушмурун Кустанайської області, де мама влаштувалася на залізницю. Жила вона у вагончиках, а я залишалася сама. Зі мною мешкала німа жінка польської національності. Оскільки ми все ще вважалися підданими Польщі, про нас дбали Ванда Василевська та Владислав Сікорський. Вітчима випустили із в’язниці і послали на передову. Більше він до нас не повернувся. Прислали нам якось з Америки посилки, але ми поділилися з поляками. Мамі видавали всього 600 грамів хліба, а мені – 300. Цього ледве вистачало на півмісяця. За роботу отримували 400 карбованців – на буханець хліба. Видавали одяг, переважно куфайки, ватники. Ванда Василевська інколи присилала дітям одяг, але ми віддавали його за їжу. Я перехворіла малярією, тифом, менінгітом. У 1947 році нам дозволили повернутися на Волинь. Ви б знали, як ми їхали! По кілька діб стояли у чергах за квитками, вмощувалися зверху на вагонах. Біля Туропина була прикордонна зона, і ми змушені були йти пішки. В нашій хатинці вже жили переселенці з-за Бугу і вчительки з Харківщини. Головою сільської ради став мій рідний дядько Петро Поліщук, який повернувся з Німеччини. Він влаштував маму на роботу… як прислужницю, а мене залишили у тітки, яка згодом розповідала сусідам, що я багато їм. Я змушена була хати людям білити, допомагала по господарству. На допомогу прийшла старенька матуся вітчима. Вона прийняла нас до себе, дбала про нас. У 1949-му переселилися ми до своєї хати, але спокою не мали. Вночі не раз енкаведисти приходили. Мама ховалася, а мене викликали до сільради.
«Я радянській владі все пробачила»
Гіркі сльози ллються з очей Любові Микитівни, коли вона пригадує ті драматичні дні свого дитинства та ранньої юності. Здавалося, горя хапнула доволі, та це був далеко не кінець стражданням. Навчаючись у школі, дівчина одночасно ходила на роботу в колгосп, заробляла 400 трудоднів та отримувала 4кг гречки. Потім влаштувалася на свинарник і зізнається, що жити стало легше, бо можна було вкрасти відходів і напекти хліба та млинців. У 1952 році у дівчини внаслідок падіння заболіла нога. Лікарі не змогли відразу поставити діагноз і, лише дізнавшись, від чого помер батько, зробили висновок: туберкульоз лівого колінного суглоба. Два роки рухалася на милицях, через кожні півроку міняли гіпс. Не раз консультувалася в Києві у світил медицини, поки молодий київський лікар не визнав, що туберкульозу не було, а атрофувалася гомілкова кістка. На допомогу волинянці прийшов Сидір Ковпак, з яким її звів випадок. З його допомогою Любов Микитівну госпіталізували в ортопедичне відділення, поклали у двомісну палату, створили хороші умови. Оперував відомий на той час хірург-ортопед Юрій Залозний. Та на цьому біди не закінчилися. Через два роки видалили вражений травмою хрящ (саме він і призвів до захворювання ноги). Внаслідок того, що жінка отримувала велику дозу антибіотиків, особливо стрептоміцину, почала погано працювати печінка. В коліні набиралася рідина, що і стало причиною остеопорозу. Витримати всі випробування, не зігнутися, не впасти у відчай допомагала сім’я: чоловік Микола Оніщук, з яким одружилася 1956 року, і синок Валерій.
Чи знайшла Любов Микитівна після стількох випробувань, які випали на її долю, омріяний спокій на старості років? Як живеться їй нині?
-Ніби і не голодна, - каже жінка, - і господу невелику тримаю, і город є, та чомусь жити не легше стало.
Десять років тому Любов Микитівні прооперували катаракту. 2016 року зір знову різко погіршився. Жінка майже нічого не бачила. Ліки, виписані місцевими медиками, ефекту не давали. Довелося їхати у Луцьк, але там зіткнулася із сухими бюрократичними вимогами, поїхала до Києва. У столичній клініці лікування коштувало 9500 гривень. Жінка мала при собі тільки 7000. Допомогли чужі незнайомі люди, які виявилися поруч. Лікуватися потрібно періодично, а фінансових резервів у жінки немає. Хоч і має 42 роки стажу, та високої пенсії не заслужила. Зверталася по допомогу до Сергія Ковальчука, до нардепа Ігоря Гузя, але сум, які їй дали, вистачило ненадовго. До того ж нещодавно жінка перенесла інсульт.
-У сина та внуків просити вже не хочу. У них свої проблеми із здоров’ям, із навчанням. Та ніяк зрозуміти не можу: чому у нас, українців, така важка старість? Невже ж ми мало натерпілися за життя? Чому люди, які живуть за кордоном, не просять ні у кого подачок на лікування, не турбують своїх дітей? Чим ми гірші? І знаєте, що скажу: я на радянську владу зла не тримаю. Я давно їй пробачила, бо хоч вона і зламала моїй матері та мені життя, але вона мене і лікувала, і вижити допомогла. Сьогодні багато таких людей, як я, відчувають свою безпорадність, незахищеність. Що ж нам залишається – вмирати?
Старість в Україні – це виклик державі
Саме ці слова відомого гумориста прийшли на думку, коли прощалася з доброзичливою господинею оселі. А затим всю дорогу роздумувала. Історія Любові Микитівни не унікальна. Дітей, які пережили разом з батьками страшні часи репресій, важко малолітніми працювали у колгоспах, заробляючи дешеві трудодні, у нашій країні чимало. Тож чому нині, коли Україна здобула омріяну віками незалежність, літні хворі люди почуваються зайвими, безпорадними? У них немає спокою в серцях, їм катастрофічно не вистачає коштів на лікування. Чому, зазнавши моральних і фізичних тортур, більшість із них із вдячністю згадують ту владу, яка спричинила їхні страждання? Правда, на відміну від героїні розповіді, не всі про це говорять вголос. Відомий вислів про те, що культура нації визначається її ставленням до людей похилого віку та дітей. Чому ці слова не є популярними у нас? Так, сьогодні люди в Україні бояться старості, бояться, аби не стати зайвим тягарем для дітей, онуків. Та все ж до старості доживають, і це – своєрідна мужність, бо старість в Україні – це справді виклик владі, яка вочевидь прагне іншого. А дорогу між Житанями та Хмелівкою таки розчистили. Та до епілогу ще далеко…
Антоніна Булавіна, с.Хмелівка, Володимир-Волинський район
Коментарі