БІЛИЙ ЦВІТ КОХАННЯ

Кожен із нас обирає свою долю, хоча іноді, сумніваючись у цьому, ми думаємо: а може, саме доля обирає нас? Однак якою б не була істина, ми знаємо, що жінка завжди залишається жінкою: вона хоче кохати і прагне, щоб кохали її. Їй байдуже, що в неї написано на долоні - вона летить назустріч своєму коханню, наче метелик на вогонь, не боячись обпалити свої крила.
...Ірина навчалася на останньому курсі бібліотечного відділу культпросвітнього училища. Струнка, зі світлими хвилями кіс, вона полонила не одне юначе серце. Загадка такого успіху була не тільки в її яскравій зовнішності — дівчина дуже гарно танцювала, і коли граційно рухалася в такт мелодії, від неї важко було відвести погляд. Та не так просто було підійти до красуні, ії горда постава, відвертий сміливий погляд ніби попереджали: “А я ось така — вродлива і незалежна. Не підходь”. Можливо, Іринине серце не озивалося піснею кохання, бо чекало того єдиного, якого дарує дівчині доля. І вона зустріла його. Він прийшов на вечір “Свято весни”, запросив Ірину на вальс. Дівчина була, наче наречена, в білій довгій сукні. А він, Юрко, високий, чорнявий, легко тримав її за тонкий стан і сміливо усміхався. Запрошував чи не на кожен танець. Це була найкраща мить — початок їхнього кохання. Того теплого вечора він проводжав її додому. На нічному небі мерехтіли яскраві зірки, співали птахи. Того ж вечора Юрко й освідчився в коханні. Минув місяць-другий, він попросив у неї руку та серце, й Ірина дала згоду. Ще б пак, адже такого, як він, більше немає. Вони мріяли про той день, коли стануть на весільний рушник, подарують одне одному обручки, в яких немає ні початку, ні кінця, як не буде кінця їхньому щастю. Здавалося, ніщо не затьмарить його. Однак їм так лише здавалося. Коли Юрко розповів матері, з ким хоче одружитися, та відповіла:
- Вона сидітиме до вечора в бібліотеці, а ти?
Мати навіть слухати не хотіла, кажучи, що це не найкращий вибір її сина. Ірина випадково довідалася про це. І хоча Юрко просив не звертати уваги на те, що каже мати, таі всупереч усьому пропонував зареєструвати їхній шлюб, дівчина рішуче заявила, що крадене щастя їй не потрібне. Почуття власної гідності не дозволило зігнорувати слова матері коханого, важко було побороти образу та гнів. Вони розійшлися.
Невдовзі Ірина почала зустрічатися з іншим, вийшла за нього заміж. Чи любила вона чоловіка? Хтозна. Юрій закінчив інститут. Одружився. А чи кохав дружину? Цього теж ніхто не відає. Вони ще зовсім недавно так тягнулися одне до одного. Всі благословляли їхню любов, і раптом... Минули роки. Багато років... Ірина знову приїхала в рідне місто — місто, де минула її юність. Випадково зустрілися з Юрієм... Розговорилися... Виявилося, Ірина віддаватиме доньку Олександру заміж. Ким був обранець її любої дитини? Це... Юріїв син, Олег. Уже й про весілля домовилися. Про минуле не згадували, оскільки про те, що на серці, зазвичай не розповідають — ним просто живуть. “Я дуже кохала Юрка, а він мене, однак...” — не раз думала Ірина.
Типовий приклад нещасливого кохання? А може, навпаки — щасливого? Щасливого тому, що залишилося в пам’яті світлим і чистим. Його не торкнулися сірі будні, щоденні негаразди, з якими часто зіштовхуються подружні пари. Воно десь там — між небом і землею: не старіє, не кається, не просить помилування. Воно ніжне і чисте, як білий цвіт, що розпускається навесні.
Олена Зініч, м.Володимир-Волинський

Розділ новин: 

Коментарі