«Просили батько, просила мати і я Вас прошу прийти до мене на весілля…» – саме такими словами майбутня наречена у супроводі дружок у національному одязі споконвіку запрошувала гостей на своє свято.
А от у яких обрядових костюмах вони це робили, можна побачити, прийшовши на фестиваль «Українське коровай-сузір’я».
До слова, кожен костюм, що буде представлений на дефіле, має свою історію. Однією з таких поділилася з організаторами фестивалю директор школи села Лудин Людмила Гладчук.
Людмила Володимирівна народилася у сім’ї, де цінують, бережуть та примножують народні традиції. І хоча заміж виходила вона у 1986 році, в час, коли радянська влада намагалася знівелювати все українське, на весілля запрошувати гостей вона пішла у вишиванці.
- Коли постало питання, в чому йти просити на весілля, в мами та бабусі була одна ствердна відповідь – звичайно, у вишиванці, - зазначає у розмові пані Людмила. - Тож я поїхала до Нововолинська на базар й купила там червону спідницю. Блузку ж мені чорно-червоними нитками вишила хрещена мати, а мама пошила. На голову я одягла український віночок із різнокольоровими стрічками.
Пригадує співрозмовниця, як у цьому вбранні носила чоловікові вечерю:
- У нашому селі був звичай - напередодні весілля молода разом із дружками носила майбутньому чоловікові до нього додому вечерю. Я низько вклонилася його батькам і йому та подарувала вишиту сорочку, в яку він переодягнувся аж після того, як я на весіллі обтанцювала своїх дружок.
Так і стали вишиті сорочки оберегом молодій парі. Блузку, в якій ходила просити на весілля, Людмила Володимирівна зберегла та подарувала своїй уже дорослій донці, яка тепер із гордістю одягає її щороку на День вишиванки.
Коментарі