Два романи з Володимиром

Пожар Саниры. 49. Трипольский общественный домІнтерв’ю з російським письменником, закоханим у Володимир-Волинський.
Не кожне маленьке місто може похвалитися такою кількістю присвячених йому книг, як Володимир-Волинський. Та один із проволодимирських авторів особливо вирізняється з-поміж інших. Він оповив свою особистість і творчість загадками та вигадками.
Осінь 1982 року. Місто Володимир-Волинський приголомшене убивствами, з якими пов’язана дивна знахідка. Вона ні вдень, ні вночі не дає спокою співробітнику Волинського обласного відділу КДБ Северину Сквирі та слідчому місцевої міліції Василю Козинцю. Це незвична монета, золотий імперіал з тризубом, гроші держави невідомого історії Максима ІІІ з династії Романовичів. Держави, яка ніколи не існувала…
Такою є основна сюжетна лінія дебютного роману Еда Данилюка «Тризуб-імперіал», що вийшов у Москві три роки тому. Саму монету тризуб-імперіал судмедексперти знайшли у шкарпетці володимирського колекціонера Ореста Реви, вбитого у власному будинку. Інколи навіть здається, що усе це Ед Данилюк бачив на власні очі, настільки майстерно написано. Воно й не дивно, дитинство письменника минуло у ще радянському Володимирі-Волинському, залишивши у пам’яті теплі спогади про тутешніх людей та тисячолітню історію. Сьогодні Ед живе в Москві, працює у сфері високих технологій, пише виключно російською. Специфіка його основної роботи змусила взяти літературне псевдо.
Попри геополітичну кризу між Україною та Росією у новому історичному детективі Данилюка знову постає волинська земля, адже «Пожежа Саніри» розповідає про трипільське місто десь не дуже далеко від сучасного Володимира. А головний герой роману, хлопець на ім’я Саніра, відвідує кохану у селищі, розташованому на території сучасного села Зимне. Саме на берегах річки Луги археологи знайшли залишки поселення періоду культури так званого лійчастого посуду. Автор за допомогою літератури знову і знову повертається на Волинь, бо у реальному житті буває тут вкрай рідко, за останні сімнадцять років заїжджав у Володимир усього тричі. Як не дивно, та на батьківщині його справжнього імені досі ніхто не знає. Ми вже три роки спілкуємося виключно через Інтернет.
-Еде, прізвище у вашому псевдо – Данилюк, звучить явно по-волинськи… Це данина родині чи таки землі, де минуло пригодницьке дитинство?
-Це прізвище з боку матері. У моєму волинському дитинстві було усе, як в усіх. Ніяких особливих пригод зі мною не траплялося. Вчився у третій володимирській школі, успішно, і оцінки були досить нічогенькі, і на якихось олімпіадах перемагав. Найбільше до вподоби мені були природничі науки, саме у цій галузі я й працюю. Правда, не у вивченні, а у підтримці комерціалізації результатів досліджень.
Пожар Саниры. 04. Трипольский дом-Дивно, у читача складається враження, що Ви служите у правоохоронних органах, бо добре орієнтуєтесь у специфіці роботи людей у погонах. У вашому романі «Тризуб-імперіал» розгортається просто-таки детективна історія, немов списана із протоколів СБУ…
-Ні, до органів жодного стосунку не маю, правда, не знаю – на щастя чи на жаль.
-Не дуже віриться… Значить, в органах чи в армії служили ваш батько чи дід. У романі, устами ваших героїв, ви неодноразово називаєте Володимир «захолусним городішком», розташованим «невідомо де». І це у той час, коли нам до європейської Варшави ближче у кілька разів, ніж до Москви.
-Сподіваюсь, ви пробачите мені ті вирази, тим більше, що в анотації чітко написано: усі висловлювання героїв роману відповідають духу того часу, про який ідеться. Тобто, радянського, коли Володимир був окраїною СРСР, точніше – однією з його крайніх точок.
-Але ж не настільки, щоб мати Северина Сквири, усього лиш майора Волинського обласного КДБ, телефонувала з Луцька і казала: «Сину, у яку діру тебе занесло»?..
-Роман писався, перш за все, для читачів Москви і Санкт-Петербурга, для яких поняття провінційності не співпадає із загальноприйнятим. Більше того, відчуття маленького містечка, розташованого «невідомо де», додає певної екзотики, яку такий читач шукає. Однак справа не стільки у слідуванні читацьким смакам російських столиць. Художнє протиставлення величі Володимира ХІІІ-ХІV століть і його вимушеної незначущості періоду «розквіту соціалізму» необхідне для створення рельєфнішого образу королівства Русі, факт існування якого невідомий середньостатистичному росіянину.
-Важко було видати під боком Кремля роман про містечко у бандерівській Західній Україні? До речі, свій герб – Георгій-змієборець на коні – Москва взяла (чи присвоїла) саме у Володимира. Тоді назва міста була ще без «унічіжительного об’яснєнія», що воно – Волинський… Цей факт визнають навіть російські історики-українофоби.
-У Росії сьогодні теж криза книжкового ринку, видавництва банкрутують, чимало рукописів «поховано», письменники сидять на «голодному пайку». Моя особиста історія також була непростою. У порівнянні з радянськими часами і початком дев’яностих років люди тепер читають у рази менше. Трохи активніше цікавляться підручниками, піратськими електронними версіями художніх книг, ще трохи –документальними і науковими. Тому автори художньої літератури з першої «десятки» рейтингів живуть непогано, а ось другій уже ведеться кепсько.
Пожар Саниры. 03. Интерьер трипольского жилища-Попри це Росія підтримує етнічних російських письменників в Україні, на Волині зокрема. Я зараз про той факт, що ваш колега, автор детективного жанру Сергій Бортніков ще до війни створив у Луцьку філіал Спілки письменників Росії у складі трьох осіб.
-Виникає запитання: а кого взагалі вважати українським письменником? Україна сама, без особливого тиску із зовні, різко звузила це визначення, залишивши знадвору чимало письменників – від Гоголя до Булгакова, до того ж таки Сергія Бортнікова. Чи повинен український письменник жити в Україні? Напевно, ні. Тургенєв жив у Франції і вважався російським письменником. Чи повинен український письменник писати українською? Теж, напевно, ні. «Лоліта» написана англійською, але Набоков вважається російським письменником. Напевно, визначальними є український дух і патріотизм, ментальність. Якщо це так, то ніхто, окрім самого автора, не може сказати, чи є він письменником саме українським. Інше питання – як допомогти українським письменникам? Відповідь очевидна – якщо з’явиться хтось рівня Булгакова, то він і сам проб’ється, без підтримки. Але така відповідь не зовсім чесна, бо у пустелі не виросте великий і красивий дуб. Необхідно поливати ґрунт навіть тоді, коли здається, що на ньому ростуть лише низькорослі кущі. Лише у цьому випадку з’явиться шанс, що виросте дерево. Якщо у країні півсотні людей, які реально пишуть книги, то шанси, що з’явиться новий Булгаков, одні. Якщо у країні таких людей 50 тисяч, то шанси виховати нового Булгакова зовсім інші. Як допомогти? Головна небезпека тут – недооцінити ринок. Тоді можуть вирости деревця високі на вигляд, але вони ламатимуться відразу, як тільки заберуть штучні підпорки…
У Росії є приклади письменників-мільйонерів: Донцова, Шилова, Устінова, Полякова, Мариніна, Акунін, Пелевін, Лук’яненко… І не важливо, що ми думаємо про якість їхніх книг. Головне, що це стимулює молодих письменників, рано чи пізно – нового Булгакова, а також самих читачів. У Росії є спосіб, як письменнику стати мільйонером (тому що на книгах не заробиш) – це російська кіноіндустрія і суттєва допомога у перекладі на європейські мови.
-Ваш другий роман, «Пожежа Саніри», побачив світ уже в українському видавництві імені Олени Теліги наприкінці минулого року. Це детектив, дія якого відбувається п’ять з половиною тисяч років тому у трипільському місті, розташованому неподалік теперішнього Володимира. Загадкова нічна пожежа знищує усе поселення. Що це було?
-Чи було це помстою злих богинь, діями ворога, злочином віровідступників або проявом безумства схибленого городянина, читач поступово дізнаватиметься із книги. Наступного після пожежі ранку невідомий нападає на хлопчину, котрий ще не пройшов обряд дорослішання, забирає у нього наплічний мішечок з кількома кремінними заготовками – звичайними каменюками, що валяються під ногами. Охоплені жахом люди спостерігають, як на центральній площі згорає жіноча фігура, а ще через день знаходять убитим одного з молодих чоловіків міста. Загадки множаться, занурюючи читача у сюрреалістичний світ таємниць, пояснення яким немає і, здається, бути не може. І все ж розгадку буде знайдено, цілком реалістичну, ніяк не пов’язану з потойбічними силами, а місто полегшено зітхне. Причина злочинів і банальна, і унікальна одночасно. Тільки трипільці могли спалити місто та убити людину заради мети, незвичайної, незрозумілої для нас, нинішніх…
-Головний герой – юнак Саніра, він ще не пройшов обряду посвячення у мужчини, не має прав дорослої людини у своєму місті. Однак саме йому, неофіту, судилося розкрити таємницю виникнення пожежі. Чи дійсно це було б під силу дитині?
-У момент, коли ми вперше зустрічаємо Саніру, він звичайний підліток, який намагається продемонструвати незалежність від рідних. А насправді – заплутався у відносинах з дівчатами, має юнацькі комплекси. Шість наступних після пожежі днів, сповнених небезпеки і таємниць, роблять його більш зрілою людиною, дорослим в усьому сенсі цього слова.
-Чому у романі постає саме культура Трипілля, така далека від сьогодення у часі та розумінні?
-Трипільська цивілізація з’явилася 7,5 тисяч років тому і поширилася на територіях від Дніпра до Дністра – в сучасних Україні, Молдові та Румунії. Найбільш населеними були землі нинішніх Черкаської та Кіровоградської областей, проте окремі поселення знайдено і на Волині. Для трипільського способу ведення сільського господарства умови північно-західної України не підходили, але тут були родовища кременю та міді, що й приваблювало. Навколо Володимира-Волинського археологи знайшли окремі трипільські предмети. Мабуть, трипільці торгували ними із селищами культури лійчастого посуду, одне з яких було на території сучасного села Зимне. Це селище показано у моєму романі як «село лісових».
Світ, у якому відбувається дія книги, зовсім не схожий на наш. Ми часто помилково вважаємо, що чим далі углиб часів, тим примітивніша культура, мистецтво, людські відносини… Однак таке сприйняття історії зовсім не підходить до Трипілля. Всесвіт трипільців не був примітивним, але і не був просунутим у нашому розумінні. Він був іншим – не патріархат, але і не матріархат; не гуманізм, але і не звіряча жорстокість; не держава, але і не анархія… З одного боку, ще немає писемності, з іншого – поезія і література вже розвинені та шануються. З одного боку, ще немає живопису, з іншого – фарби і краса, створена ними, цінуються. Є натуральне господарство, де кожна сім’я розраховує тільки на свої сили, але є й торгівля та ремісники. З одного боку, голод і хвороби завжди поруч, вижити важко. З іншого – праця вже досить продуктивна, а взаємодопомога городян – не порожній звук.
-За відгуками читачів, «Пожежа Саніри» – «це інтелектуальний детектив, автор якого є майстром своєї справи», «чудова книга, в якій кожен побачить щось своє: історичні події, хитросплетіння доль героїв»… А як одним реченням охарактеризуєте роман Ви самі?
-Історія життя трипільського міста. І так вже вийшло, що ця історія – детективна. Приємного читання усім!
-Дякую вам, Еде, за розмову. Нехай Волинь, наше рідне місто Володимир і надалі надихають усіх творчих людей на нові звершення.
Ілюстрації до матеріалу надано Едом Данилюком.
Світлана Федонюк, м.Володимир-Волинський

Напишіть відгук

Увійти за допомогою:

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>