Каже Олександр Івох – чоловік, який прожив майже 38 років, не має ні власної домівки, ні прописки, проте став місіонером і старається, як тільки може, допомогти вижити іншим людям, що опинилися у складних життєвих обставинах.
Своєю малою батьківщиною Олександр вважає містечко Кам’янку-Бузьку, що на Львівщині, хоча точно не знає, оскільки мати відмовилася від нього відразу ж після народження. А хто його батько, не знає й досі. Тож до семи років домівкою для малого Сашка став львівський дитячий будинок №8.
-Там про нас піклувалися, годували, одягали, вчили плавати, користуватися іграшками та інших необхідних премудростей. А коли ми досягли шкільного віку, відправили в смт. Верхнє Синьовирне, де знаходилася школа-інтернат. Там я провчився до дев’ятого класу, постійно відчуваючи себе дуже самотнім і нікому не потрібним. А так хотілося, щоб хтось хоча б раз приголубив, поклав по-батьківськи руку на голову, пригорнув до себе, заспокоїв і розвіяв усі хлопчачі страхи та сумніви. Лише той, хто виховувався в інтернаті, зрозуміє «привілеї» існування в такому закладі, де сильніші постійно знущаються зі слабших, відбираючи в них кращі шматки їжі, кращий одяг, принижуючи і ображаючи. А шукати таким дітям захисту у дорослих було намарне. Ніхто на ці скарги не звертав уваги, та й скаржитися слабші боялися. Я не міг себе захистити, тому старався уникати задирак, але коли бачив, що б’ють слабших, а особливо дівчат, завжди ставав на їхній бік. Через це не раз ходив з розбитим носом, отримавши прізвисько «Бабнік». Єдиними прихильними до мене людьми у тій школі були перша вчителька Ганна Федорівна і вихователька Ярослава Григорівна, які завжди мене жаліли, вчили любові до Бога та до людей, а також вселяли віру у краще життя. Якось так склалося, що в моєму житті постійно зустрічалися хороші люди. В інтернаті нас вчили працювати на землі, копати город, прибирати біля корів, рубати дрова та виконувати іншу роботу, посилаючи на допомогу вчителям. Працівники інтернату також часто відпрошували мене з уроків пасти у чергу корів. А роблячи в класах ремонт, я освоїв ще й деякі будівельні навички, а також навчився ремонтувати взуття, що пізніше стало мені в пригоді у дорослому житті. Цими ремеслами я заробляв собі на прожиття.
Після того, як я закінчив дев’ять класів, інтернат закрили через порушення правил чистоти та гігієни, а нас, поки там наводили порядок, перевели на два місяці в село Лівчиці Жидачівського району. Та мені там так сподобалося, що коли нас приїхали забирати, вирішив залишитися в Лівчицях. При школі було підсобне господарство, де тримали корів і свиней, яких ми допомагали доглядати. Працювали також і на полях. Директор школи Володимир Юрійович мене дуже полюбив і довіряв навіть отримувати гроші для школи. І ця довіра дуже багато для мене значила. Важке дитинство та відсутність опіки рідних людей призвели до того, що в мене стали кришитися і випадати зуби, через що почалися проблеми з мовою. І в цьому селі знайшовся добрий чоловік, який допоміг мені їх вставити. Тож тим, що зараз можу нормально розмовляти, завдячую саме йому.
«В училища мене не хотіли приймати через те, що сирота»
-Закінчивши школу і здобувши середню освіту, я хотів піти вчитися в училище, щоб мати професію, але мене нікуди не хотіли приймати, оскільки сиріт після закінчення навчання треба було забезпечувати житлом і роботою. А це аж ніяк не влаштовувало керівництво училищ. Отож Володимир Юрійович дозволив мені провчитися ще рік у десятому класі, а потім допоміг знайти училище в райцентрі Миколаїв, де навчали будівельних спеціальностей. При училищі був гуртожиток, тому з житлом у мене проблем не було. Провчившись там два роки, отримав три спеціальності: будівельника, маляра-штукатура і плиточника. Це давало надію, що без шматка хліба не залишуся. Роботу знайшов у місті Новий Розділ на фірмі «Буд-62». Праця була дуже важкою, а умови проживання в гуртожитку, який взимку навіть не опалювався, не кажучи вже про те, щоб десь можна було змити з себе пилюку і приготувати щось гаряче, були просто нестерпні. Платили нам по 600 гривень, а їх після оплати комунальних послуг, яких ми не отримували, ледве вистачало, щоб не померти з голоду. Бувало так, що за невиконання плану знімали половину і так мізерної зарплати. А митися я інколи ходив до знайомих дівчат. Ще коли жив у Лівчицях, познайомився там із священиком. Звали його пан Василь. Я часто бував у їхній сім’ї, і він ставився до мене, як до сина, не раз ставлячи за приклад всьому селу як ревного християнина, який починав і закінчував день молитвою та не пропускав жодної служби у храмі. Але потрапивши в цей гуртожиток, я дуже зневірився, втративши будь-яку надію на краще життя. Почав випивати, бувати у «веселих» компаніях. Не раз бачив, як тяжко помирали від алкоголю люди з мого тодішнього оточення. Добре, що хоч до нікотину мав відразу, вдосталь накурившись ще в шостому класі.
«Ночував на підлозі з тарганами, а з досвітку до ночі тинявся вулицями»
-Тоді мене й розшукав старший брат, який на той час навчався у Львівському ВПУ на будівельника. Він забрав мене до себе в місто. Мешкав брат у студентському гуртожитку, тож коли не було когось із сусідів у його кімнаті, я ночував там, а з досвітку і до самісінької ночі тинявся містом. Частенько доводилося ночувати на підлозі з тарганами, які падали нам просто на голови. Трохи працював охоронцем фірми «Київстар». Так тривало два з половиною роки. Це був найстрашніший і найскладніший період мого життя. Допомогли мені друзі з благодійної організації «Клуб «Ротарі», які не лише підтримували мене морально й матеріально, а й підшукали в 2003 році роботу з достойною оплатою на фірмі «Комфорт-буд», де я пропрацював три роки, отримавши чималий досвід на різних будівельних роботах. Лише тоді життя моє стало потроху налагоджуватися. Досі згадую, як, отримавши першу зарплату 800 гривень, дуже зрадів, бо раніше такої суми навіть в руках тримати не доводилося. Чи не планував я для себе колись одружитися? Ні. Чоловік, перш ніж завести власну сім’ю, повинен мати дах над головою, стабільний дохід, аби забезпечити дружину і дітей усім необхідним. А що можу запропонувати їм я, не маючи не те що власної домівки, а й навіть постійної прописки? Тому останні кілька років, пізнавши Бога і довіривши йому власну душу, став займатися місіонерством. Разом з іншими братами і сестрами по вірі розшукую родини, які опинилися у скруті через недостойний спосіб життя дорослих, і всіляко їм допомагаю, виконуючи різноманітну роботу по домашньому господарству, забезпечуючи з допомогою добрих і милосердних благодійників їх одягом, взуттям та найнеобхіднішими предметами побуту тощо. А таких сімей дуже багато, - скрушно хитає головою чоловік. – До речі, мій старший брат теж досі неодружений, бо не має куди прихилити голову.
Із завідувачкою сиротинця Лілію Вакуліною та її вихованцями Олександр познайомився три роки тому на одній з баз відпочинку в Карпатах, де він трудився у котельні й допомагав працівникам кухні.
-Ми багато спілкувалися, і коли Ліля Іванівна запропонувала їхати з ними, я погодився. Відтоді я тут. Працюю у котельні кочегаром, допомагаю на кухні, ремонтую меблі, доглядаю корів, копаю город. Чоловіків тут практично немає, а робота у котельні досить важка, жінкам з нею важко впоратися. Нещодавно Господь і добрі люди в Америці допомогли нам з транспортом, тож тепер стало легше доставляти дітям усе необхідне. Звідавши на власній шкурі всі «принади» життя на вулиці та в дитбудинках, хочу, щоб цим обділеним долею дітям було тепло, затишно і комфортно, щоб вони виросли достойними людьми, – закінчує сумну сповідь мій співрозмовник.
Валентина Савчук, м. Нововолинськ
Коментарі