«Злою мачухою була для мене доля, але, може, дасть Господь, ще й праправнуків дочекаюся»

На жаль чи на щастя, життя людини не вічне. Не багатьом удається дожити до вікового ювілею. Та все ж у наших селах та містах і досі є люди, яким уже далеко за 90 років. До таких довгожителів належить і 94-річна мешканка села Суходоли Марія Коростень.
Народилася Марія Олександрівна у багатодітній сім’ї споконвічних хліборобів. Окрім неї, в родині було ще п’ятеро дітей. Правда, троє старших, серед яких двоє близнюків, померли немовлятами ще до народження дівчини. Після неї у батьків народилося ще двоє хлопців. Жила родина Олександра і Афанасії Топоруків на хуторі поблизу села Ласків, мала 6 гектарів поля, коней, корову, свиней та різноманітну птицю. Тож було до чого докласти руки. Якщо дорослі не працювали в полі, то доглядали за худобою, заготовляли корми та виконували іншу сільську роботу. В обов’язки малої Марійки входив догляд за молодшими братами. Трохи підрісши, вона пасла худобу, давала лад у хаті та на подвір’ї, полола грядки. Роботи завжди вистачало. Коли дівчині виповнилося п’ятнадцять, раптово померла мама, залишивши на доньку ще зовсім малих братів. Через якийсь час батько одружився вдруге, привівши в дім жінку, мало не вдвічі молодшу за себе. Мачуха відразу ж незлюбила чужих дітей. Особливо часто діставалося від неї Марії. Не раз, бувало, взявши за руки хлопців, дівчина тікала з хати, щоб перечекати мачушин гнів. Був випадок, коли мачуха вже перед армією вибила з рук кухоль з молоком меншому з братів, який дуже любив цей напій.
-Мені було вже шістнадцять років, і я ходила на роботу до пана, як почалася колотнеча між українцями та поляками. І з того, і з того боку стали горіти людські оселі. Пам’ятаю, як однієї ночі загорілася хата поляків, які мешкали недалеко від нашого хутора. Батько з мачухою, лишивши мене з дітьми саму, втекли. Злякавшись, що до нас теж навідаються непрохані гості, я підхопила на плечі дворічного братика Льоню (9-річний Грицько біг за мною сам) і побігла в поле, де просиділа в копі жита аж до ранку, - згадує старенька. – Пристойної вдяганки у мене не було, здебільшого ми носили домотканий одяг із фарбованого бузиною полотна. Голодувати ми не голодували, але щоб купити якогось ситцю на плаття, нерідко доводилося всю ніч стояти в черзі біля магазину. А потім почалася війна…
Спочатку у небі з’явилися літаки і почали рватися снаряди. Нічого не розуміючи, дехто із суходільців, схопивши дітей і теплий одяг, стали тікати в бік Панасівки і далі. Разом з ними подалися у біженці й Марійка з хлопцями. Та побачивши, що німці нікого не чіпають, вони повернулися через якийсь час додому, адже в рідній хаті, як кажуть, і стіни допомагають.
-Через село і вдень, і вночі сунули на схід німецькі колони. Одна машина зупинилася в нашому дворі біля колодязя. Покликавши батька, німці сказали йому витягти води. Та перш ніж напитися, один із них тицьнув батькові у груди автоматом і наказав: «Пий сам!» Я тоді злякалася, що батька вб’ють, але після того, як він відпив з відра, німці взагалі про нього забули, хлебтали воду так, ніби тиждень її не бачили. Напившись і нахлюпавшись удосталь, старший з них зайшов у хату, але побачивши образи, сказав: «Гут, українець, гут!» - і вийшов. Не бачила добра я й після війни, - зі сльозами на очах розповідає Марія Олександрівна. – Юності як такої в мене не було, про заміжжя теж ніколи було думати. Треба було давати раду братам, яким замінила маму. Щоб заробити якусь копійчину на харчі й одяг, пішки ходила на роботу до лісу різати дерева аж за Білин, у Тумин і далі. Там я й застудила ноги, які тепер дуже болять, адже ходити туди доводилося по коліна в снігу, у тонких панчішках і благеньких чоботятах.
-Мені на все життя запам’яталася розповідь мами про те, як у голодні повоєнні роки в наше село приходили люди і збирали лушпиння з картоплі, яке потім їли, ніби делікатес, - долучається до розмови менша донька довгожительки Євгенія. –Запам’ятався і знайомий з дитинства запах вареної їжі, яку мама влітку зазвичай варила у спеціально змурованій у саду плитці.
Після лісу Марія Олександрівна кілька років працювала на фермі, пасла в лісі колгоспну худобу, гнула спину в ланці й навіть уже після пенсії ще три роки обробляла по три гектари цукрових буряків. Бралася за будь-яку роботу, щоб хоч щось заробити. За свою працю жінка була відзначена урядовою медаллю.
-Мене одного року навіть на обласну виставку народного господарства запрошували, але я не поїхала – пішла на жнива. Хліб треба було зібрати до дощів, - розповідає старенька.
Заміж Марія вийшла вже після 30-ти років.
-Я тоді вже й думати про заміжжя забула, адже всіх хлопців у селі забрала війна. Та, мабуть, недаремно люди кажуть: того, що судилося на віку, і конем не об’їдеш. Із майбутнім чоловіком Василем доля звела мене, коли гостювала в родичів у Панасівці. Сам він з Івано–Франківська, а тоді працював на восьмій шахті та винаймав у селі житло. Зустрічалися ми недовго, вже через кілька місяців одружилися. У грудні 1956 року у нас народилася старша дочка Галина, а через два роки – Євгенія.
Оселилися молоді разом із Маріїним батьком та мачухою на хуторі. У власну хату в Суходолах вони перебралися у 1973 році. Щоб збудувати її, всій родині Коростенів довелося добре попотіти. Євгенія Василівна згадує, як уже з четвертого класу вони, повернувшись зі школи і кинувши сумки, разом із старшою сестрою Галиною бігли в поле допомагати мамі копати буряки. А потім увечері при світлі гасової лампи дівчата вчили уроки, бо електрики на хуторі не було.
-Батько залишився на хуторі сам. Він був здоровим і міцним чоловіком, за все життя жодного разу в лікаря не був. Та й господар був, яких ще пошукати. Незважаючи на роки й важку роботу, завжди давав сам собі раду, ні в кого не просив допомоги. Після війни працював у колгоспі бригадиром. Загинув він у 1975 році на 82-му році життя, потрапивши під машину. Брата Леоніда вже теж немає в живих. Мачуха, хоч і була набагато молодша, померла раніше, - розповідає жінка. – Я й сама ще два-три роки тому і город полола, і обід варила, а зараз уже не можу – і спину ломить, і ноги не ходять. Із паличкою по хаті ледь пересуваюсь. Та що там казати, неласкавою до мене була доля. Та я не жалкую, бо недаремно життя прожила. Маю двох гарних дочок, п’ятеро онуків і семеро правнуків. Найстарший із них нещодавно повернувся з армії, то, може, як дасть Господь, ще й праправнуків дочекаюся, - посміхається Марія Олександрівна, запрошуючи мене приходити в гості.
Валентина Савчук, с. Суходоли, Володимир-Волинський район

Розділ новин: 

Коментарі