«Замість того, щоб низько вклонитися і подякувати нашим героям, на них заводять справи»

Публікації

Цю невисоку привітну нововолинянку знають не лише учасники бойових дій на сході, їхні рідні зі всіх регіонів України, але й посадовці та чиновники різних рангів багатьох установ і відомств. Звати її Наталія Волохата, й вона – голова комітету матерів військовослужбовців колишньої 51-ї, а нині 14-ї ОМБр. Не шкодуючи сил і часу, пані Наталія робить усе можливе й неможливе, щоб допомогти воїнам подолати різні бюрократичні перепони, захистити їхні права та добрим словом і ділом полегшити біль утрати і горе сім’ям загиблих героїв.
Усе почалося після того, як сина Наталії Володимира разом з іншими воїнами після Волновахи відправили на полігон Широкий Лан під Миколаєвом. Вона тоді із серцевим нападом лежала в лікарні, але, почувши, що жінки збираються провідати рідних, терміново виписалася…
Вони простояли в полі під палючим сонцем майже цілий день, але ніхто з військового командування до них так і не вийшов.
-Під вечір терпіння наше лопнуло, і ми прорвалися у військове містечко. Там до нас вийшов, хитаючись, якийсь п’яний офіцер і з матюками заявив: «Забирайте своих уродов и уносите отсюда ноги вон», - розповідає моя співрозмовниця.
З того часу минуло більше року. За цей період Наталія Волохата, незважаючи на те, що працює і має сім’ю, 8 разів побувала в Києві, зустрічалася з різними посадовцями із Міноборони та уряду, організовувала акції протесту, перекривала разом з іншими дороги, відстоюючи права солдатів та їхніх рідних. Жінка дуже вдячна своєму чоловікові Василеві за те, що він не лише не сердиться, а й підтримує дружину у її благородній справі та старається допомагати
-У кінці березня до мене вся в сльозах звернулася мама солдата з Володимир-Волинського району, який після поранення перебував на лікуванні в Польщі. Його помилково занесли до списків військових, які самовільно залишили частину (СЗЧ). Разом з нею я пішла до виконуючого обов’язки заступника командира 14-ї бригади Олександра Голубєва. Він викликав усіх офіцерів і почав виясняти, як таке могло статися, а потім видав наказ виправити помилку. Виправили її лише 1 липня, але без грошової виплати за три з половиною місяці. Рідні солдата мають намір звертатися у прокуратуру, але я бачу, що це треба робити нам, бо самі вони навряд чи зможуть щось добитися. З такими ж проблемами до мене звертаються не тільки наші волиняни, а й воїни з Черкаської та Хмельницької областей, передаючи один одному мій номер телефону. Займаючись їхніми справами, я зрозуміла одне: в тому, що хлопці самовільно покидають частини, на 80 відсотків винні їхні командири. Хто ж, як не вони, маючи телефони підлеглих (під час мобілізації записувалися номери всіх бійців), мали б зателефонувати до кожного, роз’яснювати ситуацію і попереджати про те, що чекає за невиконання наказів. Значить, офіцерам вигідно, щоб солдати ішли в самоволку, оскільки це дозволяє відмовляти їм у наданні статусу учасника бойових дій. І це – одна з найболючіших проблем, з якою постійно стикаються наші хлопці. У багатьох випадках немає навіть наказів, коли вони прибули, коли вибули зі сходу. А немає документів – немає статусу учасника. Я зустрілася з цього приводу із заступником військового комісара нашого райвійськкомату Юрієм Бандурою, і він направив мене до своєї колеги Лариси Вікторівни, яка займається оформленням документів. Спочатку розмова з нею у нас дійшла майже до конфлікту, але згодом ми порозумілися. Жінка поскаржилася на те, що оформленням документів на надання учасника бойових дій і на інвалідність, виплатами компенсації сім’ям загиблих (609тис.грн.) займається сама, в той час як в інших військкоматах до цієї справи залучені по 2-3 працівники. Наприклад, у Володимирі один із моїх підопічних з району здав пакет документів у кінці травня і вже отримав статус, а документи наших хлопців Олександра Батури, Олександра Бохотниці, Володимира Гніровського, Олега Притулюка, Віталія Ванюшина, Тараса Семенюка і Сергія Куптея я й досі не можу знайти, хоч вони подали їх ще у квітні. Телефонувала до секретаря комісії Міноборони з питань розгляду матеріалів про надання статусу учасника бойових дій Володимира Лавриновича, і він повідомив, що ці повноваження тепер передані в обласні військкомати. Тож цього тижня збираюся їхати в Луцьк до начальника відділу соцзабезпечення облвійськкомату Олександра Панасюка, бо саме він займається цим питанням, а наші з ним телефонні переговори не принесли результату. Через бюрократичну тяганину є і затримка з виплатою компенсацій родинам загиблих, а також проблеми й у хлопців, які були в полоні. Наразі знаю лише Максима Поліщука та ще двох (ними опікується правозахисник Василь Нагорний), яким обіцяли допомогти влаштуватися на роботу у військкомати, а тепер тягають у прокуратуру. А скільки в Україні бійців, які повернулися з війни інвалідами без рук, без ніг. Тож хочеться звернутися з великим материнським проханням до наших депутатів усіх рівнів: невже вони не можуть взяти їх під свою опіку? Нещодавно зі мною зв’язався представник Київського центру з нарощування кісток на ім’я Станіслав і повідомив, що вони можуть узяти безкоштовно чотирьох поранених до себе на лікування, але їм будуть потрібні кошти на подальшу реабілітацію. Хотілося б також зустрітися з нашим депутатом Ігорем Гузем і запитати, що він зробив для наших хлопців, окрім свого викрику «Ганьба!», коли ми торік стояли під стінами Адміністрації Президента?! Невже його допомога на цьому і закінчилася? А наш Президент Петро Порошенко жодного разу навіть не вийшов до нас. Хоч би вже зробив так, як папа римський, – виглянув з вікна і помахав рукою. Через це наші хлопці й ухиляються від мобілізації, бо бачать, як у нашій державі ставляться до її захисників. Мало того, що їх постійно обманюють і зраджують там на сході, то ще й судять за те, що залишилися живими.
Ксеня Лучко, м.Нововолинськ

Розділ новин: 

Коментарі