«Якщо за день зробив щось корисне, то час минув недаремно»

Каже Іван Лучинець, який грає на фортепіано, бере участь у змаганнях із бочча, а також активно займається ще однією улюбленою справою – встановленням операційних систем та різноманітних комп’ютерних програм.
3 вересня 2014 року – цю дату Іван Лучинець запам’ятав на усе життя. Саме того дня він в одній із соціальних мереж зайшов на сторінку дівчини, якій наважився написати коротеньке повідомлення. Незнайомка відповіла. У переписці, що зав’язалася, хлопець відкрито розповів усю інформацію про себе, повідомив, що у нього дитячий церебральний параліч і що пересуватися йому допомагають милиці. Аня впізнала Івана, адже вони навчалися у паралельних класах ЗОШ № 2, хоча особисто знайомими не були та ніколи не спілкувалися. Впродовж багатьох років вони ходили тими самими шкільними коридорами і не здогадувалися, що подорослішавши, крокуватимуть по життю однією спільною стежиною.
Їхня зустріч відбулася наступного дня після знайомства в Інтернеті. Довго розмовляли, розповідали про свої інтереси і зрозуміли, що у них багато спільного. А усі знайомі в один голос відмічають ще й візуальну схожість між молодими людьми. Іван жартує, що, напевно, теж має узбекське коріння, адже Аня родом із Узбекистану.
Протягом чотирьох років молоді люди дружили, зустрічалися, пізнавали один одного в різних життєвих ситуаціях.
- У 2017 році я переніс 8 операцій на ногах, близько пів року провів у гіпсі, після чого заново вчився робити кроки. Я дуже ціную те, що рідні та друзі весь час були поряд, що Аня тоді підтримувала мене й нині є моєю опорою, - каже Іван. – Це велике щастя, що я знайшов людину, яка мене цінує, поважає, допомагає і любить.
Іван та Аня поєднали свої долі у червні цього року. Повінчалися у церкві та відсвяткували весілля у колі найближчих людей та друзів.
Оселилася молода сім’я з Івановими батьками, адже у їхньому будинку все продумано й обладнано так, аби йому було якомога зручніше. Більше того, тут навіть облаштована спеціальна спортивна кімната, де розміщені тренажери, шведська стінка – все для занять фізичними вправами. Тут Іван займається кожного дня. Він наполегливо тренується, адже розуміє що лише невтомна робота над собою здатна принести результат.
У всіх починаннях Івана підтримують найближчі люди: кохана, друзі, і звісно ж – мама, тато, брат із сім’єю.
- У мене золоті батьки. Лише їм я завдячую тим, що ходжу. Вони в мене вірять і постійно допомагають, – каже Іван. – Я вдячний Надії Король, яка очолювала садочок «Дзвіночок», та своїй першій вчительці Тетяні Борис, що своєю працею допомогли мені мати такі досягнення.
Своєю любов’ю, турботою та підтримкою батьки оточили Івана змалечку. Вони дбають, аби син знайшов своє місце у житті, зумів відшукати заняття до душі, щоб міг розвиватися й отримувати задоволення від справи, якою займається. Ще коли хлопець навчався у третьому класі, батьки записали його у музичну школу. Впродовж семи років Іван навчався грі на фортепіано у Тетяни Литвинчук. Йому це заняття дуже подобалося і досі він часто грає для себе, своїх рідних і навіть виступає перед публікою. Зокрема під час відзначення Міжнародного дня людей з інвалідністю Івана часто запрошують зіграти музичну композицію на концерті. Бувало, що діти знайомих, які навчалися у 1-2 класах музшколи, просили Івана щось їм пояснити чи підказати і він залюбки з ними ділився знаннями. Іван зізнається, що навіть думав після закінчення школи вступити в музичне училище. Але все обдумавши, все ж обрав юриспруденцію – навчався у Луцькому інституті розвитку людини університету «Україна». Закінчив три курси, отримав диплом молодшого спеціаліста й змушений був покинути навчання через проблеми зі здоров’ям.
Він відверто говорить, що людині з інвалідністю у нашому місті знайти роботу, а тим більше за цією спеціальністю, виявилося непросто. Так само, за словами Івана, прослідковується низька увага з боку місцевої влади до людей з обмеженими фізичними можливостями: не всюди доступні заїзди, не скрізь облаштовані пандуси, немає соціального транспорту, яким можна було б дістатися у потрібне місце... У всьому доводиться покладатися лише на себе та рідних.
Взагалі, Іван дуже активний. Він не лишається осторонь міського життя, відвідує різноманітні святкові та урочисті заходи. Він із задоволенням відгукується на пропозиції стати учасником різноманітних змагань чи заходів, які проводить чи організовує Володимир-Волинська міська організація осіб із інвалідністю.
Чоловік захоплюється грою бочча. Брав участь у змаганнях, що проводилися у нашому місті в рамках святкувань Дня Володимира-Волинського. Також разом із іншими учасниками з Володимирщини - Валентиною Борусевич, Валентиною Середою - їздив на обласну спартакіаду серед людей з інвалідністю в село Дубище Рожищенського району.
У Івана є ще одне хобі. Він займається встановленням різних комп’ютерних програм і чудово на цьому розуміється, адже більше десяти років тому закінчив комп’ютерні курси і з того часу обслуговує свій комп’ютер та ноутбуки, нетбуки й ПК своїх рідних та знайомих. Йому ця справа дуже подобається й удається. Він із радістю допомагає друзям встановлювати операційні системи, різноманітні програми, із легкістю може очистити комп’ютер від вірусів, зберігши при цьому інформацію, виконати перерозмітку жорсткого диска. До Івана часто звертаються за порадами та підказками знайомі, навіть стосовно того, який комп’ютер варто придбати, і він залюбки усе роз’яснює та підказує.
- Розумію, що не варто себе замикати в чотирьох стінах, - каже Іван. - Якщо за день зробив щось корисне, то час минув недаремно.
Валентина Тиненська, м.Володимир-Волинський

Розділ новин: 

Коментарі