Якщо в Коритниці народжуються діти, село не можна назвати безперспективним

Публікації

Сумно, коли гарне село старіє, не в силах впоратися з тиском урбанізації. І хоча історія одного такого на Володимирщині налічує не десятки, а вже більше сотні років, та подолати диктат часу майже неможливо. А він хоче довести, що села – безперспективні.
Було колись, що неподалік Західного Бугу стояла Свято-Михайло-Архангельська церква. Святині давно немає, хоча її пам’ятають деякі старожили ближніх сіл. Зберігся опис церкви у ХІХ столітті: кам’яний храм із дзвіницею, накритий жерстю, пофарбований олійною зеленою фарбою.
Та що казати: колись тут, окрім українців, жили поляки і євреї. Усі діти ходили разом у школу. Євреї зазвичай були кравцями – шили одяг, а ще по хатах носили всілякий крам. У селі й поляки мали свій костел, і синагога була. Усі молилися у своїх храмах. Ось таким колись було це село на Волині.
У 1939 році, коли проклали новий кордон, Свято-Михайло-Архангельська церква опинилася майже на межі. Під час війни її розбомбили, а в кінці 50-х розібрали на цеглу для колгоспних хлівів. Почався інший етап в історії села. У радянські часи йому вдалося повернути собі частину колишньої величі. Оговтавшись від війни, селяни працювали у колгосп. Але з часом усе пішло на спад, і сьогодні мало кого цікавить, якою пишною була та церква у прикордонні, на місці якої зараз дерево і хрест.
Нині мальовниче волинське село порожніє, тут немає газу, сюди важко дістатися з Володимира-Волинського, а школу давно закрили. Та, незважаючи на ці прикрощі, воно має свою атмосферу. Її створюють чудові пейзажі та місцеві жителі. З деякими з них вдалося поспілкуватися. Усі вони – жінки. Кожна має свою долю, та є у них дещо спільне: вони стали невід’ємною часточкою рідного села.
Звідси до кордону всього півкілометра, видніються польські ліси.
Люди виходять з автобуса о пів на восьму ранку… Частина з них працює на прикордонній заставі. Я ж приїхала, щоб побачити село, яким воно є сьогодні.
Потрапити у Коритницю непросто. Для цього треба о 6.10 ранку сісти на автобус та ще й витримати більш, ніж годинні «американські гірки» по ямах. «Зате повністю прокинулася», – втішаю себе.
Думаю, якщо комусь здається, що села на Володимирщині типові, то треба їхати сюди – на край світу. Віддаленість від районного центру породила у Коритниці свою атмосферу. Деякі хатини тут розташовані далеко одна від одної, є й такі, що стоять пустками і починають розвалюватися, а старожили села не бояться говорити про смерть.
Євгенія Гущук – одна з жительок села, яка бачила за свій вік багато. Їй 85 років. Це спокійна жінка з легкою печаллю в очах та гарними рисами обличчя. Розповідає, що після закінчення семи класів їй довелося допомагати бездітній тітці, яка жила у Кладневі. Там Євгенія познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Анатолієм. Подружжя майже півстоліття прожило разом, 15 років тому чоловік помер. Сім’я жила небагато, не вистачало землі, щоб вести повноцінне господарство. У шлюбі в них народилося двоє дітей – дочка Люба та син Микола. Дочка зараз мешкає у Львові, а син Євгенії Йосипівни опікується нею – жінка не може ходити. Відверто зізнатися, розчулює турбота й людяність, якої у цьому домі вистачає. Тут дуже охайно. Із дорогими ліками допомагає дочка. Інакше вижити неможливо. «Колись було велике село, хороше, людей було багато. Я ще в колгоспі працювала обліковцем, пам’ятаю, втомлювалася звіти писати, так багато було людей. А зараз зовсім мало – і самі пенсіонери позалишались. Молоді майже нема. Усе дуже змінилося», – каже Євгенія Гущук.
Євгенія Войтюк – напевно, жінка сильної вдачі, її енергетика відчувається ще на порозі будинку. Вона якраз розпалювала у грубці. Пані Євгенія каже, що їй 80 років, але, як виявилося, до круглої дати ще два роки. Намагаюсь уявити, якою вона була у молодості. Жінка сміється. Каже, що бойового духу вистачало на все, здебільшого доглядала за телятами, доїла корів. Народилася не в Коритниці, а сюди вийшла заміж. У 2001 році помер чоловік, а через рік відійшла в інший світ єдина дочка. У жінки залишилося двоє синів. Один із них зараз мешкає у Володимирі-Волинському, інший, за її словами, «далеко, за Червоноградом». Онуків же доля розкидала не тільки по Україні, а й по світу. Один з них – Вадим – проживає з бабусею. У нього інвалідність, тому не може стати опорою для літньої жінки. Запитую, чи мають якесь господарство. Сміється: «Двох собак». Добре, що є земля, де можна посадити городину. І люди з села допомагають, та й магазин недалеко. Євгенія Войтюк розповідає, що кілька років тому у неї дуже боліла голова. До слова, ФАП розташований буквально у декількох метрах від будинку жінки. Однак по медичну допомогу вона тоді не звернулася. В лікарню вже потрапила з інсультом після того, як впала, ще й зламала ногу. Дивлюся на цю просту сільську жінку – й захоплююся її силою духу.
При знайомстві з 80-річною Лідією Дячук насамперед відзначаю її інтелігентність і м’якість. У селі жінку знають передусім як колишнього сільського голову. До цієї посади вона працювала агрономом у колгоспі, потім – секретарем сільської ради. Це були 70-80-ті роки, коли в густонаселеній Коритниці люди йшли до праці співаючи. Лідія Дячук проживає з чоловіком Олександром. Мають уже двох правнуків – Крістіну та Дениса. Син мешкає у Володимирі, внуки також пороз’їжджалися. Та про подружжя рідні не забувають – навідують часто.
Лідія Герасимівна почала розмову про стан доріг та перевезень у Коритниці. «Зв’язок сільради із селами, які до неї входять, має бути, – каже вона. – Ось треба по довідку в сільраду. З Коритниці до Микитич доїхати важкувато, а що буде після адміністративної реформи? До Устилуга зараз майже не добратися. Ще як ходив автобус (мається на увазі автобус Володимир-Волинський-Коритниця через Устилуг, який відправлявся з міста о 9.10 авт.), то люди їздили туди в лікарню. Встигали і назад в Коритницю. З таким сполученням, як зараз, для того, щоб з’їздити в лікарню, треба витратити увесь день». За словами пані Лідії, лісовози майже знищили дороги. І справді, під час ранкової поїздки в Коритницю стискалося серце. Важко уявити емоції власників легкових авто…
Йдучи від оселі Лідії Дячук, бачу приміщення школи та дитячого садка. До речі, школу закрили близько п’яти років тому. Подвір’я заросло травою та деревами.
учасників. Репертуар складається переважно з народних пісень. «Співаємо завжди, коли Тамара Вікторівна покличе», – кажуть жінки. Тамара Невідомська – завідувач клубу с.Коритниця. Завдяки її старанності село може похвалитися активним культурним життям. Заходи тут відбуваються на кожне велике свято. «Люди приходять, але немає такого, як було 30 років тому, бо загалом людей мало», – каже Ольга Матвіюк. Проблемами, пов’язаними з культурним життям, ділиться пані Валентина, підкреслюючи, що в основному вони фінансового характеру: «Клуб великий, гарний, але крісел мало, усе стареньке. Костюми у нас є, та їм уже близько тридцяти років. Нам би небайдужого спонсора…» Із розмови дізнаюся, що жителі цього села також підтримують культурні зв’язки з Микитичами, організовують спільні концерти. Це додає оптимізму в нелегкий час.
Аліна Зай, с.Коритниця, Володимир-Волинський район

Розділ новин: 

Коментарі