«Якщо ти, сину, у святому храмі, то ще не все погано»

Публікації

Моя дружина з чарівного карпатського краю. Час від часу провідувала вона свою батьківщину, а я супроводжував її туди. І хоч я патріот своєї синьоокої Волині, та розумів дружину і по-своєму полюбив Карпати.
Якось приїхали ми до родини напередодні Великодня. Карпатська земля зустріла нас квітучими садами, духмяними квітами і зеленими долинами. Шануючи родинні традиції, дружина запропонувала мені відвідати храм і посповідатися. Я погодився.
Сповідників було дуже багато, і коли надійшла моя черга, я помітно занервував. Священик це помітив і тихо запитав:
-Коли, сину мій, ти востаннє сповідався?
На якусь мить переді мною промайнуло півсторіччя мого небезгрішного життя. Ніби це було вчора… Ось я разом з мамою стою в соборі. Відчуваю, що до мене прикуті деякі погляди, адже я піонер, відмінник, активіст… Та не зважаю ні на що. Відчуття таке, що я в іншому світі, незбагненному і прекрасному. Душа проникається співом церковного хору. Зворушливі слова молитви, яку промовляє священик, торкаються самого серця, і я вже не належу собі. Я весь у світі молитви.
А наступного дня під час лінійки директор несподівано назвав моє прізвище. Моє вчорашнє відвідування церкви він назвав халепою, у яку я вскочив. Класний керівник перед усім класом майже зірвала з мене піонерський галстук. Як боляче і соромно було! Хотілося провалитися крізь землю! Невже це відбувається зі мною? Я втік з уроків, прибіг додому і довго плакав, притулившись до матусі… Вона ж, сердешна, цілувала мою голівку і пестила випалений сонцем чуб…
-Ой давненько я, отче, не сповідався! Мабуть, це великий гріх?!
-Якщо ти, сину, у святому храмі, то не все так погано.
Священик ставив мені запитання – і я правдиво відповідав на них. Мені не було чого соромитися.
Тепер я щонеділі відвідую храм у рідному місті, часто сповідаюсь. Одного разу, виходячи з храму, побачив знайоме обличчя. Очі, які щойно дивилися на мене, відвели погляд вбік. Я впізнав цю вже немолоду жінку. Це була мій класний керівник. Це вона зривала з мене галстук. Я тепло усміхнувся їй і помітив, як з її очей поповзла зрадлива сльоза. Як добре, що вона також у храмі. Значить, не все погано.
Віктор Миронов, м.Володимир-Волинський

Розділ новин: 

Коментарі