Антоніна Булавіна, с.Селець, Володимир-Волинський район
Осінній сад одягнув золотистий бриль. Червоними коралями прикрасилась калина. Хизуються різноманітним цвітом чарівні хризантеми під вікном. А навкруги – і в саду, і на подвір’ї – тиша, така тиша, що звуки сільського життя, які линуть звідусіль, здаються нереальними. Та Марія Тихонівна звикла до цієї тиші, полюбила її. Вже багато років ця скромна жінка, в минулому один із кращих вчителів фізичного виховання району, ділить самотність з яблуневим садом та квітником, які прикрашають її садибу.
Народилася Марія Тихонівна Гладишева 3 серпня 1936 року в селі Туропин Турійського (тоді Оваднівського) району в селянській родині. Батько, Тихін Гаврилович Щерба, був фронтовиком, з боями дійшов до Берліна, нагороджений медаллю «За відвагу». Але до рідного дому повернувся інвалідом, та часу дбати про себе не мав. Потрібно було відбудовувати село, відновлювати колгосп, ставити на ноги чотирьох дітей. У найстаршій дочці Марійці батьки вбачали головну помічницю.
Закінчивши семирічну школу, Марія Щерба вступила на відділення фізичного виховання Володимир-Волинського педагогічного училища. У зв’язку з тим, що погіршилося здоров’я батька, згодом перевелась на заочне відділення і стала працювати у школі села Туропин. Поруч в лісах базувався авіаційний полк. Солдати відвідували місцевий клуб. Серед них був білорус Михайло Гладишев. Він і став обранцем Марії.
Подружжя два роки жило в Білорусії, але повернулося на Волинь. Михайло Гладишев за фахом був ветеринаром. Йому запропонували роботу в селі Мокрець. У місцевій школі влаштувалася вчителем фізкультури і Марія Тихонівна. А через дев’ять років з певних причин переїхали в Селець. У той час у подружжя уже було троє синів: Віктор, Анатолій та Микола. Відтоді життя сім’ї Гладишевих пов’язане з Сельцем. Тут вони звели власний будинок, посадили чудовий сад, виростили синів.
Більше 20 років віддала Марія Тихонівна фізичному вихованню школярів у Селецькій школі. Її дуже любили і учні, й педагоги, щиро поважали батьки. Марію Тихонівну рідко бачили в учительській. Вона весь час була з учнями: грала у спортивні ігри, ходила на лижах, проводила змагання. У школі не було спортивного залу, а тому заняття доводилося проводити у вестибюлі, але при відсутності опадів учитель неодмінно виводила учнів на спортивний майданчик. Щоб дітям не дошкуляв морозець чи холодний вітер, спонукала їх до підвищеної фізичної активності. Школярі до класів поверталися бадьорі та веселі. Як результат – численні перемоги на районних спортивних змаганнях. До речі, для облаштування шкільного спортивного майданчика Марія Тихонівна доклала чимало власних зусиль. Усього добивалася сама. Коли одного разу необхідне було втручання директора школи, потурбувала його навіть у лікарні. Потім на нараді Володимир Завірюха казав: «Якщо вчитель вболіває за свою справу, за школу, він мене і в лікарні знайде».
За сумлінну працю Марія Тихонівна неодноразово нагороджувалася грамотами районного та обласного відділів освіти, має звання «Відмінник народної освіти».
А час невблаганно йшов вперед. У 1991 році Марія Тихонівна вийшла на заслужений відпочинок, зайнялася домашнім господарством та своїм захопленням – квітами. В ті часи квітник Марії Гладишевої вважався чи не найкращим у селі.
Але роки нагадували про себе. Стало різко погіршуватися здоров’я. З’явилися серйозні проблеми із зором. Найбільший удар спіткав сім’ю Гладишевих у 2007 році. Внаслідок важкого захворювання пішов із життя Михайло Сергійович. Марія Тихонівна відтоді живе сама. Єдина втіха – сини та онуки, які часто навідують матусю та бабусю. Найстарший син Віктор працював у геологорозвідці, нині вже на пенсії. Середній, Анатолій, мешкає на Львівщині. Найменший, Микола, закінчив Ленінградське військове училище, служив у місті Твер, звідки був переведений на службу у Міністерство оборони Російської Федерації. Декілька років тому у чині полковника вийшов у запас, проживає в Москві.
Тихо шелестить сад. Падають у траву спілі яблука. Червоними гронами палахкотить калина. Марія Тихонівна в задумі спостерігає, як по саду бродить осінь. Жінка ще у полоні спогадів…
-Я дуже любила свою професію, учнів, колег. Тепер важко на душі. Особливо болить забуття. На День вчителя, наприклад, ніхто зі школи не зателефонує, не привітає. Лише школярі запрошують на перший і останній дзвінок, пам’ятають про нас. І коли сьогодні мій колишній учень каже, що найбільше йому запам’яталися уроки фізкультури, значить я недаремно прожила життя, недаремно вклала у професію свою душу. І я вдячна своїм учням за пам’ять.
Коментарі