Запевняє Петро Павляк, який і досі закоханий у свою дружину, як п’ятдесят років тому.
Багато хто з молодят, ступаючи на поріг сімейного життя, плекає надію щасливо прожити у парі до глибокої старості, постійно відчуваючи любов і підтримку своєї половинки. Та варто лише молодому подружжю стикнутися з першими проблемами, як палке, здавалося б, кохання кудись зникає, шлюби розпадаються, а нещодавно до нестями закохані одне в одного люди у кращому випадку стають просто знайомими.
Зовсім інакше склалося подружнє життя у Петра та Марії Павляків із села Хворостів Володимир-Волинського району, які 19-го листопада відсвяткували золотий ювілей. Обоє народилися в багатодітних сім’ях споконвічних хліборобів: Марія – у Хворостові, Петро – у Владиславівці (тепер Міжлісся). Дівчина була найстаршою з п’яти сестер, у хлопця було ще три сестри і брат. Уже з дитинства вони знали, як важко дається селянинові хліб. Познайомилися молоді люди у клубі на танцях, куди одного вечора після чотирьох років служби на флоті завітав у широких кльошах і безкозирці 25-річний моряк Петро Павляк. Кинувши досвідченим оком серцеїда на молоденьких дівчат, відразу ж запримітив серед них невисоку красуню з розкішною довгою косою і запросив її на танець. Це й була Маруся, чиє серденько теж затріпотіло сполоханим птахом, щойно її очі зустрілися з очима високого красеня. Обоє кажуть, що це було кохання з першого погляду. Зустрічалися вони недовго.
-Мій тато повернувся з фронту інвалідом. І хоч він працював, але деяка робота давалася йому важко. Тож Петро ще перед весіллям не раз приходив до нас і допомагав у господарстві, рубав дрова, - згадує Марія Миколаївна.
-Провівши Марусю кілька разів з клубу, я купив у магазині пляшку горілки і пішов до батьків просити її руки, - розповідає Петро Петрович. – Після цього ми подали заяву і через місяць одружилися. Чим вона мене причарувала? Найперше мені сподобалася її довга коса, та й сама дівчина була гарна на вроду. Вона й зараз ще нічого, - сміється чоловік.
-Мені свекруха якось розповідала, що він часто перед тим, як лягти спати, брав мою фотокартку, цілував і клав під подушку зі словами: «Хочу, щоб Маруся була зі мною».
Весілля зіграли, коли Марії виповнилося 17 років. Спочатку молодята жили разом з родиною Петра, але місця там було малувато. До того ж чоловік Петрової сестри любив випити, через що у хаті часто виникали сварки. Тож через якийсь час молоде подружжя Павляків купило невелику хатину в селі, господарі якої переїхали в Березовичі.
-Спочатку я трохи працювала на фермі телятницею, згодом – дояркою, а потім у нас народився старший син Павлик, який під час служби в армії загинув у Югославії. Він був десантником, служив у Самборі, звідки й пішов виконувати інтернаціональний обов’язок. Після Павла у нас народилося ще троє дітей: Галя, Люда і Славик, тож я більше була вдома з ними. Прибирала в хаті, готувала їжу, полола грядки, а коли випадала вільна хвилина, сідала за вишивання. Колись я дуже любила це заняття, тепер уже очі не ті. А ще дуже люблю квіти. Весною завжди багато насаджую їх біля хати. Петро, повернувшись з військової служби, закінчив Оваднівське училище механізації і спершу кілька років працював у колгоспі комбайнером, потім якийсь час довозив на ферму корм для худоби, а згодом став пастухом. Коли ж колгосп розпався, ми стали господарювати на власній землі. Збудували двоповерховий будинок, в одній половині якого живемо ми з чоловіком, а в іншій – наш найменший син Ярослав з сім’єю. Дочки наші Галина і Людмила теж заміжні й мешкають у нашому селі. Маємо вже вісім онуків і трьох правнучок. Правда, село тепер не таке, як було колись. Молодь перебирається в міста, і на околицях та хуторах уже майже не залишилося людей.
-Робота комбайнера така, що з досвітку і до пізньої ночі мусиш бути у полі, вдома ніколи було навіть нарубати дров, не кажучи вже про якусь іншу роботу. Тому я й пішов у пастухи. Мав у своєму підпорядкуванні аж 200 корів, коня і хорошого собаку, який вартий був трьох пастухів. Отримував за це 400-500 рублів на місяць, тоді як для інших колгоспників 20-30 рублів вже були непогані гроші, - пояснює чоловік. – Чи вибрав би знову таке життя? Сто відсотків – так. Вона – гарна господиня, чудова мати, і я її й досі люблю. Єдине, про що й дотепер жалкую, що колись її вдарив. Був тоді напідпитку, і вона вдарила мене шапкою, а я дав їй ляпас. Одружений чоловік повинен пам’ятати, що він – захисник своєї родини. Він має знати міру у випивці й ніколи не підіймати руку на жінку або дітей. Тільки тоді в хаті буде мир і злагода. А взагалі я вдячний долі, що подарувала мені таку дружину, як моя Маруся. І якщо б не ятрився у серці біль, коли заходжу в хату і бачу фотокартку Павла, вважав би себе найщасливішою людиною, - змахує долонею скупу чоловічу сльозу Петро Петрович.
-Я про цей випадок уже давно забула. Ми з Петром прожили хороше життя. Він завжди і у всьому мені допомагає, дбає, щоб у хаті і в господарстві все було справне та полагоджене, щоб у домі був достаток і благополуччя. Не раз хвалився навіть, що в армії був кухарем і вміє приготувати будь-яку страву. Та скільки не просила, щоб продемонстрував свої кулінарні таланти, так і не допросилася, - усміхається жінка. – Ніколи не дарував він мені квітів. У селі це зазвичай не прийнято. Бувало, на день народження купував мені хустку – «американку», а я йому – сорочку або ще якусь потрібну річ. Тепер у такі дні, а також у свята, до нас приходять діти, онуки. Я запікаю качку, роблю голубці, варю холодець – і починаємо святкувати. Людське життя – швидкоплинне. Ось уже й п’ятдесят років минуло, як ми з Петром побралися. А здається, ніби це було вчора. Та ні за чим не шкодую і хотіла б, щоб усі мої діти, онуки і правнуки прожили так, як ми. Багато для цього не потрібно. Треба лише навчитися поступатися одне одному, інколи промовчати, пробачити. А ще – любити, бо без любові ніколи не буде щасливої сім’ї.
Ми ж бажаємо родині Павляків міцного здоров’я і відсвяткувати разом ще не один ювілей.
Валентина Савчук, с. Хворостів, Володимир-Волинський район
Коментарі