У лісах Рівненщини, в урочищі Хрести, щодня моляться Олена і Сергій Рищиковці, батьки вояка АТО. Свого часу їхній наймолодший син, Леонід Рищиковець, розпочав військову службу у володимир-волинській бригаді, у складі підрозділів ООН підтримував громадянський порядок в Іраку, вийшов живим з підвалів ДНР. Нині він знову на фронті, як і десятки тисяч українських патріотів. А його батьки й далі слізно просять Бога повернути сина додому разом із миром та злагодою в нашій державі.
До батьків Леоніда Рищиковця, вояка АТО, їду найдовшою у Європі вузькоколійкою, що вже ціле століття з’єднує віддалені села Володимирецького та Зарічненського районів Рівненщини. Леонід родом з хутора Луко. Навесні я писала про історію його чудесного визволення із полону в ДНР. Влітку Рищиковець знову пішов воювати за Україну, а мене запросив провідати маму й тата, познайомитись з рідним гніздечком, до якого «долітає» раритетний потяг, знаний в народі як «кукушка», або ще як «поліський трамвай».
До залізничної станції Володимирець добираюсь маршруткою з міста атомників Кузнецовська. Леонід увесь час на зв’язку, координує моє пересування. Каже, щойно повернувся із тривалого завдання, заліз у бліндаж перепочити. Як тільки доберусь до хутора Луко, лише тоді ляже спати, як мінімум на півдоби.
Станція Володимирець розташована за кілометри чотири від самого містечка, у лісі. Попри ранню пору, на порослому травою й мохом пероні чекає людей із десять, адже «кукушка» - знайомий їм з дитинства і найдешевший спосіб дістатись до рідні, до батьків, до витоків.
«Їде!» - вигукує хтось із пасажирів, дослуховуючись до звуків вранішньої природи. Потяг, чи поїздок – саме так лагідно називають його місцеві, під час руху видає звуки, характерні для… танка Т-34. Не повірите, але саме у цього залізного воїна «кукушка» кілька десятиліть тому «позичила» мотор. Користується ним донині.
У мініатюрні чотири вагончики, розміром з «півдупці», як сказала би моя бабуня Оксеня, разом з пасажирами заходить туман. «Кукушка» різко, мов справжній танк, рушає, а я падаю у проході між манюсінькими сидіннями на ту ж таки… п’яту точку. Якась жіночка та парубок зі співчутливими посмішками допомагають піднятись. «Вперше їдете?» - запитує парубок. Ствердно киваю головою і прошу підказати, коли буде зупинка на хуторі Луко. Вагончик дійсно іграшково-невеличкий, якщо розставити руки, то можна дотягнутись до протилежних стін.
Краєвид за вікном поїздка - як в АТО після ударів «Градів»: ліс подірявлений воронками від саморобних помп копачів бурштину, з обох боків колії горять торф’яники. Рухаємось крізь туман і дим, немов купаємось у молоці. У вагоні зимно, тому їду стоячи, щоб не труситись в тоненьких шортиках на дерев’яній лаві, вихололій за ніч. Парубок знімає із себе светр, дає мені підмостити, а ще одна жінка простягає штани із секонд-хенду, просить не забути повернути на виході. «Дивні бувають люди, хочуть не застудитись, щоб до дохтора не ходити, а самі не вдягаються тепло», - каже ще котрась із пасажирок.
-Так літо ж надворі, - відказую.
- То у вас в городі літо, а в нас тутка ліс, больото, вогко.
Мовчу, спостерігаючи як віття густого березняка чеше «кукушчині» очі-вікна. За хвилин двадцять колія виходить в поле, разом із сонцем. Густий туман потроху здається у полон спекотній літній днині. У вагоні теж трохи теплішає, проте людська небайдужість зігріла мене набагато раніше.
Бачу на стіні напис: «Купе провідника». Усміхаюсь від слова «купе», бо розміром воно, напевно, на чверть «дупці» (знову ж таки, користуючись сільським красномовством моєї бабуні, теж поліщучки, тільки волинської).
На узліссі «поїздок» гальмує, бо хтось з великою торбою зупиняє його помахом руки. Користуючись нагодою, виймаю з наплічника термос, пропоную чай власникові позиченого светра. Його обидві руки в суцільних ранах хапають горнятко, бо «кукушка», гучно рикаючи, вже рушає. Напевно, бився з сільськими парубками, або, що ймовірніше для тутешніх, копав бурштин.
У вагон заходить провідник, тримаючи ноги на ширині плечей, напевно, щоб не зробити «бумс». У нього чомусь теж поранені руки, та ще й трусяться… За квиток до Луко плачу вісім гривень, це вартість літра молока у Кузнецовську.
Обабіч колії видніються суцільні піщані дюни, без краплі чорнозему. Як тут можна щось садити? Ця земля рясно родить лише каміння, яким вважають і бурштин - запечену у піску смолу реліктових сосен, що росли тут за часів динозаврів.
У селі Радижеве «поїздок» чомусь не зупинився. «Бо людей не було», - пояснили мені балакучі пасажири. Зате у Хиночах станція аж на два населені пункти. Далі «кукушка» стає у полі, люди кажуть, неподалік Воронки. Записую почуте та побачене у блокнот.
- Ви шо, шпійон?- щирить зуби хлопчина у куртці з написом англійською «Телебачення Алабами».
- Нє, навєрно, журналіст, - захищає мене якась бабця.
Далі обоє коментують те, що разом із «кукушкою» пролітає за вікном. Кажуть, тут, у лісі є два лиха: торф’яні пожежі і бурштинокопачі.
-Але те, друге лихо, – дуже прибуткове, - сміється хлопець у куртці з Алабами. Помічаю, у нього теж зранені обидві руки…
На станції Луко разом зі мною виходить машиніст «поїздка», п’є воду з колодязя сусідньої хати. Біля колії одиноко стоїть худорлява жінка в хустині з великою жердиною в руках. Як амазонка. Леонід обіцяв, що мене зустріне його мама. Вітаємось. Так, це дійсно вона, Олена Федорівна Рищиковець, в дівоцтві Степанюк. Як на свої 74 роки, вона ще неймовірно жвава.
- Мій Льончик завжди хотів усіх захищати, бути воєнним. З дитинства копав окопи, у войнушку грався. Бувало, кличу-кличу його додому їсти, а він у ліс втече, то якось взяла гілку з груші та й побила його так, що колючки у спину повпивалися. Бач, не допомогло… Як почалась війна на Донбасі, Льончик приїхав з Кузнецовська та й каже: “Мамо, тату, йду вас захищати”. А перед цим утік в Ірак, воювати за мир. Невістка хотіла розлучитись, а я плакала, просила її заспокоїтись, потерпіти, молитись разом зі мною. Тепер, після полону у сєпарів, Льончик знову втік воювати… Знову ми молимось. Якби наші з батьком сльози злити докупи, то на землі настав би потоп. А скільки сотень свічок поставили, вистачило б церкву рік освітлювати! Бог милостивий, наш Льончик живий. Коли батько бачить, що мене нема вдома, то запрягає коня, їде в урочище. Знає, де мене шукати, напівмертву від сліз. Наш Льончик п’яним біля магазину ніколи не валявся, служив в армії, як його батько, як і дід-снайпер на війні з німцями. А хлопці молоді тепер сильно п’ють, їм не до того, щоб Родіну защитити, - розповідає Олена Федорівна, поки ми йдемо на околицю Луко, до її хати.
Сергій Петрович Рищиковець на вісім років молодший за дружину, з якою побрався у досить пізньому для неї, як для сільської дівчини, віці. Думаю, напевно, сильно покохав. Хоча для людей лісу таке поняття як любов є досить відносним, тут більше цінують взаємодопомогу, співчуття, жалість. Немов на підтвердження моєї думки, Олена Федорівна зізнається:
- Мій дід дуже добрий, навіть пальцем не насварив мене за сорок років заміжжя, шкодує мене міцно, в усьому помагає.
Молитись і плакати за щасливе повернення сина Олена Федорівна ходить в ліс, в урочище Хрести, що неподалік хутора. Історія цього місця налічує кілька сотень років, з покоління в покоління передається легенда про замерзлих тут старців.
- Достеменно ніхто вже не знає, скільки саме їх було, але двоє - точно. Ці люди старцювали від села до села, йшли до нашого хутора лютою зимою, у хуртовину. Заблукали, сіли перепочити й на цьому місці замерзли. Їх побачили тільки навесні, коли лід почав сходити. Сиділи як живі. Хуторяни їх поховали там, де знайшли, поставили хрести. Тут точно залишився слід від їхніх стражденних душ, бо молитви в урочищі вже не одному допомогли в тяжку годину. Люди вірять, якщо повісити лєнту на хреста, а звідти зняти залишену кимось раніше, вже намолену, то можна спастись від багатьох напастей, вціліти. Ті лєнти носять бірєменні, щоб не скинути дитя. Ось і ми з батьком молимось тут усе життя, молимось за дітей, за мир, за Україну. Люди часто оставляють тут гроші, то ми збираємо і усе до копійки віддаємо на церкви в Луко і Воронках. Бог цьому свідок. Є й такі пройдисвіти, що крадуть пожертви, я їм хочу сказати: то гріх, ви на цьому не розживетесь, ліпше багатійте духовно, моліться, - слухаю Олену Рищиковець дорогою до урочища, куди добираємось підводою.
Олена Федорівна каже, після того, як про чудеса, творені старцями з урочища Хрести, розповіла журналістка з райцентру Галина Тєтєнєва, кореспонденти у Луко стали частими гостями:
- Йду якось у магазин, бачу, з «кукушки» злазить група корєспондєнтів. Попросили води напитись, то я їх привела до хати, дала їсти, батько дав тушонки, завів в урочище. Ще один журналіст, Павлік, мав хвору руку, шукав Хрести, заблукав у лісі, змерз, ледь прибився до нашої хати. Наш покійний син, теж Павлік, почув якісь звуки, подумав, що злодії крадуть з льоха сало. Взяв тесака у руки й пішов подивитись в чому річ. Кореспондент як угледів таку картіну, то сільно злякався, аж присів від страху… Потім ми усі разом пішли до старців, він постояв біля Хрестів, каже, стало ліпше. Коли корєспондєнти розписали про старців на всю Україну, то люди почали їхати звідусіль, привозять одежу, вішають на хрести, а потім забирають і носять. Одна жінка десять років не могла мати дітей, а завдячуючи молитвам до старців вродила двійко. Нашій невістці погоїлись ноги. Кожний, хто виздоровів, на подяку старцям хоче поставити хреста, але батюшка просить більше не робити цього, бо вже нема де. Хрести й так дуже намолені, те місце святішим вже й бути не може.
На обід у Рищиковців була коронна тутешня страва – терта картопля, запечена в печі з домашнім маслом, в прикуску з борщем. Дуже смачно, як і в моєму поліському дитинстві на Волині. «Пару грам» ніхто не пропонував, з певного часу у цій родині діє сухий закон. Після чаю виходимо погрітись на сонечку, на подвір’ї помічаю лавку з… гільзами від снарядів замість ніжок.
-То наш Льончик так балуєця, але вийшло надьожно, - сміється Сергій Петрович, веде мене на екскурсію навколо хати, демонструє альтанку, дві гойдалки та піч, теж побудовані руками сина. На стіні плакат у вигляді українського прапора, силуету вояка АТО з автоматом у руках. Напис запевняє: «Сепаратизм не пройде»! Знаючи таких як Леонід Рищиковець, будьмо у цьому упевнені. Саме на таких ми, українці, і надіємось.
Світлана ФЕДОНЮК, хутір Луко, Володимирецький район Рівненщини.
P.S. Леонід Рищиковець передає вітання усім, з ким служив у Володимирі-Волинському в мирний час. А слова вдячності - батькам тих наших земляків, з якими пліч-о-пліч воює нині, особливо родині володимирчанина, залізничника Руслана
Молочковського.
Коментарі