Відверта розмова про життя – таке, як воно є, з холостяком, який не вірить жінкам і не бачить перспектив, мешканцем с.Руснів Володимиром Проскурою.
Людина приходить у цей світ для щастя – принаймні, у цьому впевнені оптимісти та романтики. Треба лише не втратити тих шансів, які дарує життя. Звісно, можна бути й фаталістом, вірити в долю і нічого не робити для того, щоб хоч трошки її скоригувати. Але життєвий досвід доводить, що це неправильно. Втім, хіба хтось застрахований від помилок?
…Ясний осінній день. Чисте синє небо. Яскраве сонечко посилає свої лагідні промені на землю. Я знову в Руснові, одному із наймальовничіших сіл нашого району. Навколо тиша і краса. У дзеркальному плесі місцевого озера відображаються гордовиті силуети лебедів. Птахи ніби застигли на місці, насолоджуючись гарною дниною. А на березі ставка зібралися місцеві мешканці, аби купити свіжої риби, яку виловлює і недорого продає орендар водойми. Щоправда, великих коропів, карасів і товстолобиків уже розібрали. Залишилася тільки дрібнота, яку перебирали, щоб частину знову відправити в озеро, а решту безкоштовно віддати людям, аби скормили її свійській птиці.
Йду далі, на вулицях майже ні душі. У селян гаряча пора – треба встигнути до морозів зібрати врожай і заготовити його на зиму. Біля одного з обійсть бачу чоловіка, який якраз цим і займається - сидить біля великої купи кормових буряків і обрізає їх. Познайомилися, розговорилися. Виявляється, Володимир Проскура прийшов допомогти односельчанці, якій самотужки важко впоратись з цією роботою.
Дізнаюся, що з 1995 року, після того як розпався колгосп, чоловік не має роботи й відтоді перебивається випадковими заробітками. Ніякої сільськогосподарської праці він не боїться: може і в полі працювати, і за худобою доглядати чи допомогти щось полагодити – словом, де з’явився, там і пригодився.
Пану Володимиру 52 роки. Він ніколи не був одруженим і, судячи з усього, не збирається. Та якби й хотів, то не має такої можливості…
«25 років стажу я заробив»
Народився Володимир у Руснові в бідній простій сім’ї. Після восьми класів середньої школи вступив на тримісячні курси, що діяли у Володимирі, вчитися на тракториста. Після цього працював у місцевому колгоспі слюсарем-ремонтником. Потім хлопця призвали в армію. Потрапив на Урал, у внутрішні війська. Служити довелося у непростому місці – на зоні. Проте він сумлінно справлявся з покладеними на нього обов’язками, хвалило командування. Тож не дивно, що вже після демобілізації і повернення додому Володимир отримав лист із Москви. Йому пропонували понадстрокову службу. Звісно, була можливість вчитися і вибитися в люди. Однак хлопець не скористався шансом:
-Мене відговорила мама, бо хвилювалася, казала, що це небезпечно. На такій службі і вбити можуть. Я послухав і не поїхав.
-Шкодуєте?
-Звичайно, шкодую. Треба було поїхати в Москву, зачепитися, а потім міг би перевестися в Україну – тоді ж це була одна держава. Якби так зробив, то досі був би полковником. І мама була б щаслива, - задумливо відповів мій новий знайомий.
Натомість, помінявши військову форму на цивільний одяг, Володимир вступив в Оваднівське ПТУ, бо хотів отримати посвідчення водія. По завершенні навчання влаштувався слюсарем у колгоспну бригаду, а згодом перейшов на ферму – працював підвожчиком кормів, доглядав 130 голів худоби. А останніх 20 років подітися нікуди, от і живе чоловік сьогоднішнім днем.
«Вона народила сина і назвала його Володею»
-А чого ж не одружилися?
-Не склалося… Жінок було багато, але всі вони зрадниці. У молодості ходив, звичайно, на танці, проводжав дівчат додому, а потім бачив, як вони фліртують з іншими. Більше я їм не вірю.
-І нікого не покохали?
Я зрозуміла, що зачепила найболючіше. Чоловік довго мовчав, а потім таки зізнався:
-Там, на Уралі, зустрів я дівчину, маленьку, тендітну і дуже гарну. Звали її Зухра, була вона татаркою. У нас склалися близькі стосунки. Хотів женитися. Повідомив про це своїй мамі, але вона не благословила – не хотіла, щоб я залишався на чужині. Так я й не наважився зробити коханій пропозицію і повернувся додому. А згодом отримав від Зухри листа, але не відписав…
На останніх словах голос чоловіка здригнувся, він відвернувся і замовчав. Я побачила, що по щоці Володимира течуть сльози…
У тому листі Зухра повідомила, що народила сина, дитя назвала Володею.
-І Ви не поїхали до неї?
-Не поїхав.
-Злякалися відповідальності?
-Ні. Я б полетів на крилах, але не міг піти проти волі матері.
-Ви так любите свою маму?
-Люблю.
З того часу минуло 32 роки. Володимир ніколи не бачив свого сина, не знає, як склалася його доля. Також йому нічого не відомо про подальше життя Зухри.
Ця історія важким каменем висить на душі чоловіка. Він корить себе за ту найбільшу помилку, якої припустився, але розуміє, що сам спалив за собою всі мости, що немає уже вороття.
Життя триває…
-Де Ви мешкаєте?
-За кілометр звідси, у хліві.
-?
-Живу у старій, ще дідовій польській хаті, разом з мамою і молодшим братом. Дві кімнати, кухня, газ, світло – більше нічого там немає.
-Господарство тримаєте?
-Тільки курей. А ще у мене є собачка Рексьо і три кицьки – Найда, Марта і Сірка. Дуже люблю тварин, з хати не вийду, поки всіх не нагодую.
-А якби познайомилися з хорошою жіночкою, женилися б?
-Ні. Я вже старий, і мені цього не треба.
-Сім’ї створюють і в значно старшому віці…
-Якби й хотів, то не маю куди привести дружину. І переїхати не вийде, бо не можу покинути маму – вона хвора, ледь ходить з двома паличками, я за нею доглядаю.
У гості до Володимира напрошуватися не стала, бо зрозуміла, що він не готовий приймати у себе вдома сторонніх людей.
Зустріч з цим чоловіком надихнула на глибокі роздуми. Чи можна його судити? Не думаю, бо він сам давно і жорстоко себе покарав. У його житті був вибір, але в поєдинку між любов’ю і коханням перемогла любов, хоча й із сумними наслідками. Так уже сталося.
Односельці про цього чоловіка відгукуються позитивно. Кажуть, що він хороша, добра людина, і відповідно до нього ставляться.
Міла Сергєєва, с. Руснів, Володимир-Волинський район
Коментарі