Його почуттю гумору, ерудиції та життєлюбству може позаздрити будь-хто. Але є в Леоніда Антоновича ще один козир – величезну колекцію спогадів, які він носить із собою і вміє зворушливо розказати їх іншим.
Дитинство під червоними стягами
Леонід Чубок народився в с.Горичів. І навіть у цю першу важливу подію в житті чоловіка втрутилася сама історія.
– 28 вересня 1939 рік – то не справжня дата мого народження. Хрестили мене через два дні після народження, а наступного дня хрещений батько пішов у польську армію, бо розпочалася Друга світова. Та пам’ятаємо, що її початок – 1 вересня 1939 року. Логічно припустити, що народився я десь на початку вересня.
До початкової школи Леоніду потрібно було добиратися 2 км. Зі шкільного життя найбільше запам’ятався один випадок:
-Ми, ще зовсім дітлахи, прийшли у школу на річницю Жовтневої революції. Хоча це був листопад, та поприходили босі, комусь вдалося позичити у батька сорочку. Ми тримали транспарант із написом «Спасибі великому Сталіну за наше щасливе дитинство». Ви собі це все уявляєте? – з гіркотою і сарказмом згадує пан Чубок.
Дорога в 2 км – мізер, у порівнянні з тим, що чекало на Леоніда потім – до семирічки у с.Шистів потрібно було добиратися вже 7 км. Та бажання вчитися було сильнішим. Крім того, у далеких 50-их так навчалося більшість дітей із сіл. Свій посилений інтерес до науки Леонід продемонстрував, коли пішов вчитися далі, у Володимир.
-На той час у місті було лише дві українські школи: перша (жіноча) і друга (чоловіча). Якщо у дівчат відбувався якийсь захід, то вони запрошували нас. Ми, хлопці, чистили черевики і йшли на танці. Було й навпаки.
Дисципліна у школі була вражаючою за сучасними мірками. До володимирської школи Леонід Чубок йшов близько десяти кілометрів, однак педагогів цей факт не хвилював – за спізнення карали, змушуючи намотувати кола на стадіоні.
-У мене було всього кілька четвірок, і я хотів спробувати здобути вищу освіту. Спитав у мами, чи можна поїхати до Львова. А вона розплакалася, мовляв, не зможе навіть на дорогу грошей дати. Тому після школи я пішов на курси водіїв. А ввечері паралельно навчався у гірничому технікумі в Нововолинську. Після цього я 2 роки пропрацював на шахті №8 цього міста. Від своїх батьків я не чув лайливих слів, зате життя на шахті навчило всього. Так би мовити, звідти я виніс перші уроки виживання в нелегкому світі. В армії я служив в Москві, але супутницю життя вирішив там не шукати, тільки на Батьківщині. У мене були можливості залишитися в Москві жити, але я ними не скористався. Я знав, що навчатися буду у Львові, таки здійсню свою мрію. Щоправда, завжди хотів вивчати історію, а вступив на факультет іноземної філології. На історичний був великий конкурс, крім того, потрібно було членство в партії.
Любов усе терпить
«Любов довго терпить, любов милосердствує, не заздрить, любов не величається, не надимається, не поводиться нечемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє з неправди, але тішиться правдою, усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить! Ніколи любов не перестає!» (Перше послання Павла до коринтян на 13:4-8)
Саме цими словами зі Святого Письма я хочу дати початок новій розповіді. Усе розпочалося у Львові більше ніж півстоліття тому. Тоді Леонід Антонович став студентом Львівського університету ім. І.Франка. Перед навчанням студенти були залучені до роботи і збирали урожай на півдні. Викладач саме зібрала їх, щоб узгодити деталі поїздки. 22-річний Леонід разом з іншими хлопцями з цікавістю спостерігав за дівчатами, з якими мав навчатися упродовж кількох років. Раптом стукіт у двері – на порозі великий чемодан, за ним – тендітна дівчинка. «А це що за кіндергартен (Kindergarten – нім. дитячий садок – ред.)?», - виникла думка у хлопців. «Я ледь не розплакалася. Подумала: куди я потрапила?», - згадує свою першу появу у групі Ірина Василівна – дружина Леоніда Антоновича. Вона вступила до університету після 10 класу і була однією з наймолодших у групі. До кінця зібрання навколо «кіндергартен» зібралася хмара хлопців, охочих допомогти піднести дівчині валізу. Леоніда Чубка ж тоді обрали секретарем комсомольської організації групи. І хоча в його обов’язки не входило допомагати студентам з вантажем, та наступного дня чемоданом Ірини опікувався вже він. Пошкодував маленьку Іринку, родом з-під Моршина.
-Було приємно, що гарний хлопець приділив мені стільки уваги і захотілося віддячити йому. Коли він прийшов, то я дала йому яблуко з нашого саду, що дав в дорогу тато. Смачне було яблуко? – питає Ірина Василівна.
-Так, дуже, - відповідає Леонід Антонович, хоча з того часу минуло вже більше як півстоліття.
У колгоспі студенти-першокурсники пробули місяць, а коли повернулися до Львова, то була пізня година, не ходили трамваї. І знову «кінденгартен» залишилася з величезною валізою. «Ми йшли з ним по Львову, не знаючи міста, але мені так затишно і спокійно було, біля мого ангела-хранителя. Здавалося, що ми на милій прогулянці. Так і дісталися до гуртожитку», - розповідає Ірина Чубок. Саме Леоніду випало щастя стати ангелом в її житті. Це кохання зародилося десь під час лекцій. І мало хто особливо помічав, що між студентами-філологами «виникла хімія». Та й самі Леонід та Ірина тримали дистанцію у стосунках. «Я ще в армії був, коли купив фотоапарат «Смєна». Бувало, після лекцій ходили у Стрийський парк, і я її фотографував. Дуже любила Ірина фотографуватися. Знімки робив за ніч, щоб наступного дня вже принести на навчання результат», - розповідає Леонід Антонович. Переглядаю знімки – на них ефектна усміхнена дівчина, на інших – солідна пара разом. Ось Ірина й Леонід разом зустрічають свій перший Новий рік. Щоб відчувати себе впевнено, хлопець, окрім навчання, також працював. Доводилося розвантажувати вагони, бути репетитором, а ще – ідеологічним працівником при пожежній частині. Після занять Леонід проводив Ірину додому, але, за її словами, своїх почуттів не показував. Молоді люди довго не відкривалися один одному.
-У мене був настійливий прихильник. Одного разу ми з Леонідом мали йти в кіно, але той юнак захотів піти разом з нами. Я відмовляла, але він таки прийшов. І ось я стояла між ними обома і оголосила, що взагалі ні з ким не піду. Та все ж у результаті явно дала зрозуміти, кому віддаю перевагу. Леонід все зрозумів, взяв мене за руку і ми пішли удвох. Мабуть, тоді наше спілкування вийшло на новий рівень, - розповідає любовні переживання минулого Ірина Василівна.
Був ще один випадок, який закріпив любов між молодими людьми. Фотографію Ірини деякі хлопці хотіли взяти собі на пам’ять, але вона відмовляла, обґрунтовуючи це тим, що не має багато світлин. Раптом їй прийшла записка: «Чи не зробила би ти так, щоб твоя фотографія прикрасила мій альбом?» - написав це, звісно, Леонід Чубок. Без вагань Ірина підписала фото і передала коханому. До речі, потім чоловік зробив з нього портрет. Вони одружилися по закінченні 3-го курсу університету.
Минулого року подружжя Чубків відсвяткувало золоте весілля. Леонід Антонович каже: «Я постійно намагався зробити так, щоб дружина побачила світ (Ірина Василівна побувала у 17-и країнах). Я виходець із більш простої сім’ї, тому ця жінка не мала пошкодувати, що взяла зі мною шлюб. Я знаю, що людина, яка подорожує, змінюється. Її світогляд розширюється у рази. Бувало й таке, що я залишався сам вдома з дитиною, але путівку дружина використовувала. І якби мені довелося знову прожити своє життя, я нічого б не змінював».
Любов у цій парі давно вийшла на новий рівень і живе за законами християнства. Ірина Чубок впевнена, що любити – означає передусім дарувати комусь любов. І виплекати чудові стосунки можна тільки керуючись повагою один до одного та любов’ю до всього сущого на землі. «Найбільша заслуга людини – скільки добра вона віддала іншим», - каже Ірина Василівна.
«Одягаймося й нумо слухати хурделицю в лісі»
«Людина стає щасливою тоді, коли перестає звертати увагу на те, що про неї говорять», - впевнений житель с.Березовичі Леонід Чубок. –Якось я сказав тост: «Мені дуже приємно бути серед таких красивих жінок. Але особливо красивий тут я». Усі засміялися. А я й продовжив: «Якщо хтось не згоден – мене це не обходить», - висловлює таким чином свою життєву позицію 76-річний чоловік.
Після університету молода пара вчителів отримала направлення у школу №1 м.Володимира-Волинського. Тоді Леонід та Ірина вже чекали на первістка – Наталію і знімали кімнату в місті. У той час Леонід Антонович зустрів колегу-журналіста, який розказав про нове комуністичне село Березовичі. Молоді люди вирішили спробувати там своєї долі. «Від 1 вересня 1966 року ми працювали в Березовичах, з часу відкриття школи», - каже Леонід Чубок. Він 34 роки пропрацював директором Березовичівської школи, ставши ним через кілька років після початку роботи. Його дружина Ірина Василівна має звання заслуженого вчителя України. До речі, пан Чубок таки здійснив свій задум і став істориком, заочно закінчивши історичний факультет того ж Львівського університету. Шановане в селі подружжя має двох дітей – дочку Наталію і сина Володимира. Вони обоє пов’язали своє життя з медициною, Наталія – доцент кафедри неврології у Львівському державному медичному інституті, а Володимир – кардіолог у Володимир-Волинському ТМО.
-Я щасливий, що живу в селі. Знайомий викладач зі Львова навіть заздрить, бо в нас через 300 метрів ліс. А він живе на шостому поверсі, що для старшої людини нелегко. У такому віці тим паче хочеться спокою і споглядання краси. А я своїм дітям казав колись взимку: «Одягаймося й нумо слухати хурделицю в лісі».
Про село ХХ століття
Як історик, Леонід Антонович дуже любить розповідати про події минулих років, піддаючи їх критичній оцінці. І село Березовичі, що стало для нього домом, опинилося в центрі пильної уваги цього чоловіка.
-Коли слухаю сьогодні наших лжепатріотів про те, що село нищиться в часи незалежності України, то мимоволі хочу заперечити. Воно нищилося задовго до розвалу СРСР. Я маю на увазі голодомори 1922-23, 1932-33, 1946-47 рр., колгоспне рабство, у якому сільський житель безправний, голодний, змушений тяжко працювати за трудодні. Щоб колгоспники не могли втекти, їм не видавали паспортів. Тоді молодь, рятуючись від рабства, бігла з села. Там лишалися тільки пенсіонери. Партійне керівництво розгубилося, почало шукати вихід із ситуації. З’явився новий лозунг: «Стерти відмінності між містом і селом, між розумовою і фізичною працею». Були навіть пропозиції переселити селян в дев’ятиповерхівки, одна з яких могла вмістити ледь не все село. Звучала інша пропозиція – будівництво так званих комуністичних сіл. Таким стали Березовичі, побудовані за проектом, який передбачав центральне опалення, водопровід, місцеву каналізацію. Щоб зекономити на комунікаціях, будинки зводили один біля одного, а під хатою не було городу. Проект села, взятий з Казахстану, зменшили у 4 рази. В інших селах колгоспу людям було категорично заборонено будуватися. Їх масово переселяли в нове комуністичне село. Селяни навколишніх сіл, що входили до колгоспу, дуже влучно почали називати це село «гетто»…
Маючи за плечима значний життєвий досвід, історик Леонід Антонович Чубок висловлюється і щодо воєнних подій на сході України. «Наша нація досить роздроблена, і те, що відбувається зараз, ця болюча для нас усіх війна, таки згуртувала українців. Це те, що народ повинен пережити. У добрий час ми не дочекалися б вигуків «Слава Україні» по всій території держави. Ось така шокова терапія», - каже чоловік.
Аліна Зай, с.Березовичі, Володимир-Волинський район
Коментарі