Як зберегти хороші стосунки з родичами, які живуть у «ворожій» країні

Публікації

Відповідь на це питання спробували дати Надія і Михайло Єлсакови із села Черчичі.
Антоніна Булавіна,
с.Черчичі, Володимир-Волинський район
Війна – це не лише смерть, кров і сльози. Вона створює побічні явища, які згодом переростають у моральні драми. Побічним явищем війни на сході України стало те, що вона руйнує не лише міста, а й родинні та дружні стосунки.
У колишньому Радянському Союзі навіть вважалося престижним покинути батьківський дім і знайти нову «малу батьківщину». Численні комсомольські будови, підкорення цілинних земель, освоєння нафтових та газових родовищ Сибіру – все це далеко не повний перелік причин, які спонукали людей мандрувати по напівзабутій сьогодні «необъятной Родине своей». Люди відважувались на поїздки на Байкал і Далекий Схід, до гейзерів Камчатки і в оазиси Середньої Азії. Навіть після розпаду СРСР особливих завад (окрім хіба що фінансових) для родинних та дружніх стосунків не було. І раптом… Брат брата обзиває бандерівцем. Вбита горем мати кричить по мобільному телефону рідній сестрі у Росію: «Можливо, це твій син вбив мого!» А у відповідь чує цинічне: «Не треба було його посилати на схід». Страшно, дуже страшно. Люди наче забули, що у них одна кров, спільне коріння.
Але не всі. Багатьом родинам вдалося зберегти любов, повагу і взаєморозуміння.
Надія Іванівна Токарська народилася в 1942 році у селі Черчичі. Тут минуло її дитинство. А у 1960 році 18-річна Надія поїхала у далеку Воркуту на будівництво шахт. Про ті роки, хоч і нелегкі, згадує з теплом та вдячністю. Воркута в той час стала містом дружби народів. На будівництві та в самих шахтах трудилися представники різних національностей: українці, росіяни, білоруси, естонці, латиші, грузини, вірмени. Жили і працювали всі дружно. Ніяких міжнаціональних проблем не виникало. Хороші стосунки склалися і з політв’язнями, які працювали поруч. Популярними стали міжнаціональні шлюби. Надія теж зустріла свою долю – шахтаря Михайла Єлсакова, який приїхав із Кіровської області. Згодом молода сім’я отримала власну квартиру, народилося дві доньки. Так минуло 30 років. У 1992 році подружжя, дочекавшись права на заслужений відпочинок, вирішило повернутися на рідну для Надії Іванівни Волинь. У Черчичах купили хату. Старша донька Світлана, чоловік якої за національністю молдаванин, залишилася жити в Москві. Молодша переїхала з батьками в Україну і нині мешкає у Володимирі-Волинському. Михайло Олександрович, переселившись на Волинь, навіть не помітив, що опинився в іншій республіці. Люди привітні, щирі, доброзичливі. На те, що росіянин розмовляв своєю мовою, уваги ніхто не звертав.
-Я ще встиг попрацювати у колгоспі, - каже пан Михайло, - трудився на полях. Усі лани в окрузі знаю. Після багаторічного перебування в темних підземеллях шахт не міг надихатися свіжим повітрям українських просторів, не міг намилуватися зеленню волинських лугів.
Події на сході України, звичайно, байдужим подружжя Єлсакових не залишили. Гострий біль краяв серце, бо гинули молоді люди як з одного, так і з іншого боку. Деякий час пані Надія і її чоловік почувалися ніяково перед односельчанами, але ніхто не ображав їх, не сказав ні слова докору. Зрештою батьки хвилювалися за долю доньки, яка живе у Москві. Й не стільки за її життя, як за те, чи не змінить вона ставлення до України, до батьків і сестри. Але Світлана залишилась насамперед донькою і сестрою й нині гостює на Волині у своїх рідних. У дорозі, каже вона, не було проблем: як російські, так і українські прикордонники та митники ставилися з належною повагою. Приємно вразило те, що зовсім не відчуває ворожості з боку місцевого населення. Правда, на політичних питаннях пані Світлана увагу не загострює.
-Як і раніше приїздила в Україну як до отчого краю, так і нині приїхала і вірю, що так буде завжди, - переконана жінка.
Як же цій родині вдалося зберегти теплі стосунки попри люту антиукраїнську пропаганду, яка проводиться в Росії? Звичайно, особливим рецептом родина Єлсакових не володіє, та все ж певні поради, на їхню думку, можуть стати у нагоді тим, хто цінує родинні зв’язки і хоче їх зберегти.
-Ми насамперед не вважаємо себе персонально причетними до рішень наших політиків, - каже пані Надія Єлсакова. – Однак маємо пам’ятати, що неможливо жити в країні і не потрапити під вплив пропаганди та моральних цінностей цієї країни. Ми вважаємо, що на цьому у сімейних відносинах не слід загострювати увагу. Словом, менше говоріть про політику. Є багато сімейних питань, які вам потрібно обговорити. Найрідніших людей політика не повинна роз’єднати. Навіть якщо виникли дуже складні обставини, наприклад, у ворожих арміях воюють сини, потрібно зрозуміти, що кожен із них виконує свій обов’язок, а матерям, кожній зі свого боку, доцільніше подбати про те, аби вони не брали участі у кривавих конфліктах. Дуже багато залежить і від нас з вами, але ми пізно це усвідомлюємо. І зрештою повинен перемогти поклик рідної крові, а не політика. Ви – рідні люди, зі спільним корінням, зі спільним минулим. Нехай же у вас буде і спільне майбутнє.
Так, сьогодні багатьох людей вже цікавить питання про те, як складуться відносини між українцями та росіянами в майбутньому, адже війни, навіть найдовші та найстрашніші, закінчуються. Зарубцьовуються рани… Притуплюється біль за втраченим. Час робить свою справу. Але неодмінною запорукою всіх перемог залишається єдність – єдність народу, єдність родин. Політики зуміли посварити схід і захід України, дві великі країни. Тепер вони намагаються роз’єднати родини, зробити ворогами батьків та дітей, братів і сестер. Не допустімо цього. Нам не потрібна ворожнеча. Нам потрібні підтримка, розуміння і любов. І тоді у нас буде майбутнє, майбутнє в ім’я нашого народу, наших дітей і онуків.

Розділ новин: 

Коментарі