«Як тільки почалися оті «референдуми», ми зрозуміли, що шукатимемо притулку лише на Волині»

Публікації

Так кажуть переселенці з Луганщини – подружжя Людмила Зоріна та Юрій Скляревський.
Антоніна Булавіна, с.Бубнів, Володимир-Волинський район
Людмила Анатоліївна і Юрій Леонідович зустріли мене привітними посмішками, та в їхніх очах помітний був сум. Перш ніж розпочати розмову, запропонували гарячого борщу. «Свого, східноукраїнського!» - сказали не без гордощів. Борщ виявився дуже смачним і від західноукраїнського відрізняється лише відсутністю червоного буряка.
Уже п’ятий місяць подружжя Людмила Зоріна та Юрій Скляревський проживають в селі Бубнів Володимир-Волинського району. Рідний край, Луганщину, змушені були залишити, оскільки, по-перше, своє життя бачать лише в Україні, а, по-друге, після того, як допомагали харчами українським воїнам, потрапили в «чорні списки», складені лідерами ЛНР.
Людмила Анатоліївна народилась і проживала в селищі Георгіївка Лутугинського району Луганської області. За фахом – учитель російської мови та літератури. Деякий час працювала в дитячому садочку, але потім з певних причин стала трудитися в харчовій промисловості. Пані Людмила – мати двох дітей, перебуває у другому шлюбі.
Юрій Леонідович родом із селища міського типу Успенка. Все життя працював водієм, ліквідатор на ЧАЕС, має другу категорію. Обоє – чоловік і дружина – чудово володіють українською мовою, але Юрій Леонідович малоговіркий, а тому нитку розмови весь час підтримує Людмила Анатоліївна.
-Я після того, як вийшла на пенсію, ще підробляла в кафе. Там і познайомилась з волинянкою Ольгою Музичук. Оля багато розповідала про рідну Волинь, про своє село Бубнів. Ще в молодості я вступала в Івано-Франківський педінститут і вже тоді помітила, що люди на західній Україні більш відкриті, щирі, зважені. Коли почалися оті «референдуми», ми зрозуміли, що шукатимемо притулку лише на Волині. Дуже здружилися з Ольгою і сказали, що у випадку небезпеки приїдемо в її село.
На декілька хвилин Людмила Анатоліївна заглиблюється у свої думки, очевидно, пригадує те, що довелося пережити. Відчувається, що жінка сумує за рідною землею, переживає за майбутнє Луганщини, адже там, у місті Сєвєродонецьк, залишилася з сім’єю донька, а під Москвою проживає син, котрий не хоче зрозуміти і не схвалює рішення матері.
-Ще в березні луганчан стали лякати тим, що приїдуть «бандерівці», хоч ніхто конкретно сказати не міг, що собою ті страшні «бандерівці» являють. Потім почали погрожувати появою «Правого сектора». Вже тоді стало ясно, що наближаються жахливі події. Особливо насторожили «референдуми». Це був просто фарс. Люди активності не виявляли, багато з тих, хто брав участь у референдумі, голосували проти утворення ЛНР. Зрозуміло, що результати референдуму і близько не відповідають дійсності. Ніякої причини для виходу зі складу України люди не бачили. Ніхто не забороняв російської мови. В моїй родині завжди цінувались українські звичаї, українська культура. Коли прийшло українське військо, ми носили солдатам харчі. Потім в Лутугіно прийшли бойовики. Тепер там розпоряджаються російські козаки, вже нібито змушують людей міняти паспорти на російські. Ми з чоловіком потрапили у «чорний список». Довелось негайно виїжджати. Родичів у нас в Україні більше ніде немає, а тому і вирішили приїхати сюди, у Бубнів. Дорогою нас оберігав Господь, але багатьох біженців обстріляли бойовики. Я думаю, що мене оберігали ікони, які вишила своїми руками і забрала з собою.
Деякий час подружжя жило в родині Музичуків у Бубнові, але обставини склалися так, що вирішили шукати іншу квартиру. Їх люб’язно запросили до себе Інна та Сергій Шульган. Люди віруючі, вони самі деякий час були позбавлені власного житла. Два роки тому придбали будинок у Бубнові й щиро вірять, що це допомога Господа, а тому вважають християнським обов’язком допомагати іншим.
-Ми без страху їхали на Волинь, - кажуть Людмила Анатоліївна та Юрій Леонідович. – Нас тут прекрасно зустріли. Люди дуже добродушні, привітні. Ми не відчуваємо ніякої ворожнечі. Нас приємно здивувало те, що у вас відкриті хвіртки, ворота. У наших краях люди закриваються навіть вдень. А яка у вас чудова природа! Місцевість дуже нагадує Луганщину, але тут зелені набагато більше.
Запитую своїх співрозмовників про те, чи не втратили вони надії повернутися на батьківщину. Відповідь далека від оптимістичної.
-Впевненості в тому, що Луганщина залишиться у складі України, немає, - відверто зізнається Людмила Зоріна. – Все-таки більшість населення регіону проросійськи налаштована, підтримує терористів, вітає прихід російських військ. Є й такі люди, яким абсолютно все одно, в якій державі жити, а така байдужість теж по-своєму небезпечна. Так, звичайно, болить душа, що довелося залишити свій дім, в якому фактично прожили життя, розлучитися з близькими, з друзями. Але світ не без добрих людей, і ми тепер живемо серед них, а це для нас зараз найголовніше. Все решта вирішить час.
Хочеться щиро побажати щастя подружжю з Луганщини та їхнім шляхетним новим друзям.

Розділ новин: 

Коментарі