Доля кожного, хто ризикує життям у зоні АТО, по-своєму цікава і зворушлива, адже це люди, яких чекають вдома з особливим нетерпінням.
«Звати мене Пагуба Сергій Васильович», – починає свою розповідь мій співрозмовник. Нашому землякові 22 роки, має освіту фармацевта, яку здобув у Луцькому базовому медичному коледжі у 2011 році. Хлопець закінчив навчання у 18 років, питання армії проблемним для Сергія не стало. Батько і дідусь служили, тому «закосити» для нього було б, як мінімум, соромно. «Потрапив у 169 центр «Десна» у війська ПВО», – розповідає далі Сергій Пагуба. Потім доля закинула його у 30 ОМБр, що в Новограді-Волинському. Там і залишився служити за контрактом. Через рік Сергій став сержантом, командиром зенітно-ракетного комплексу «Тунгуска». «По суті, ми у бригаді були групою швидкого реагування, – пояснює боєць. – На сьогоднішній день я – головний сержант взводу ПЗРК (переносного зенітно-ракетного комплексу – авт.). 30 бригада. Зенітно-ракетний артилерійський дивізіон. 3 батарея. 3 взвод», – описує Сергій своє призначення зараз. Безпосередньо у зону АТО хлопець потрапив у квітні цього року. «Я не є «командо». В абсолютно гарячих точках не був, тому казок про себе розказувати не буду. Я виконую свої функціональні обов’язки. Зараз вони полягають у боротьбі з безпілотниками ворога», – продовжує Сергій.
Вдома на героя чекають мама, тато, менший брат, дідусь, бабуся, дядько із сім’єю, хресна мама. А ще кохана дівчина, яка зараз навчається у Луцьку, а сама родом із Сарн, що на Рівненщині. Словом, треба повертатися якнайшвидше. Та Сергій розповідає: відколи Росія забрала Крим у березні 2014-го року, вдома був усього тричі – дві відпустки та одного разу вирвався на 2 дні з Києва.
«На передовій стоїть наша піхота. Ми від них із 8-10км. Стрілецька зброя до нас не потрапляє, це очевидно. Максимум – можна чекати диверсантів. А ось артилерія дістане. Отак у серпні нас обстріляли 152-мм гаубицями. Це був вечір. Пощастило, що, крім людей, які були в наряді, решта знаходилися в укриттях, тому обійшлося без жертв. Штаб відразу переїхав, а я з відділенням із трьох людей і з тягачем залишився на висоті тримати оборону. Але, звісно, ми були не самі. Тут з кожного підрозділу залишилися люди. У сумі рота набереться. Тому й називаємо себе 9-а рота. Як у фільмі, висоту тримаємо», – каже Сергій.
Із його розповіді розумію, що після переїзду штабу воїни мали серйозні перебої із продовольством. Зараз ситуація не така критична, але все одно залишається складною. Із приходом осені, за словами Сергія, забезпечення погіршало. Пального нема. «Війна ще не закінчилася, а забезпечення вже послабили», – сказав він. Солдати рятуються тим, що купують речі та продукти у найближчій торговій точці.
У зоні АТО тиша, але вона хитка, каже Сергій Пагуба. Він стверджує, що недавно диверсійно-розвідувальна група знищила блокпост, двох взяли в полон. «Перемир’ям, як на мене, не пахне», – робить висновок володимир-волинець. Він зазначає також, що став дуже нервовим. «Часто сниться обстріл артилерії. Тільки дурень її не боїться. Я не так куль боюсь, як гаубиць. Куля має траєкторію. Снаряд – ні. У нас бліндажі дерев’яні, тому шансів на виживання у випадку прямого влучання нема. По телевізору показували бетонні бліндажі, але я їх бачив тільки у начальства», – розповідає Сергій.
Його звичайний день нагадує 8-годинний робочий, тільки у постійній напрузі та в екстремальних умовах. Саме стільки часу боєць перебуває на чергуванні, яке буває денним та нічним, потім – 16 годин відпочинку. «Я – старший на позиції. У мене в підпорядкуванні троє людей. Усі старші, але слухаються. Вони мобілізовані. Одному навіть 55 років. У діди годиться, я його так і називаю».
Будні у зоні АТО не вирізняються особливою різноманітністю. Тому хобі часто стає для бійців розрадою. Сергій також має улюблене заняття. «Я в душі моделіст», – каже про себе. Він збирає, фарбує фігурки.
«Ночі дуже темні, а прилад нічного бачення один на всіх», – веде розповідь далі Сергій. За його прогнозом, з їжею проблеми тільки збільшуватимуться, ще й зима на носі, а хлопці без теплої білизни. Засоби гігієни також вичерпуються. «Потрібне тепле взуття і форма зимова. Я, може, собі ще куплю, а ось хлопці сім’ї годують, їм ті 2000грн. ох як потрібні». Сергій ділиться, що волонтерів востаннє бачив ще у березні. Після цього вони, може, й були, але до цих хлопців не доїхали.
Насамкінець героїчна історія, яку розповів боєць з Володимира-Волинського. «Є в мене друг у танковому батальйоні. Якось він, відстрілявши весь боєкомплект під Савур-могилою, повертався танком до наших і напоровся на два танки сепарів. Сам, без снарядів, думав, що все... На башні командира був кулемет, то він почав з нього поливати танки і порозбивав їм всі прилади спостереження та приціли. Так вони і відступили, не зробивши жодного пострілу».
Аліна Зай, м.Володимир-Волинський
Коментарі