«Як побачив порубані вікна, мало не заплакав. Наче це не вікна порубали, а мою душу»

Зі сльозами в очах згадує найстарший житель села Рогожани 89-річний Микола Олексюк, якому рогожанці вдячні за те, що мають можливість помолитися і попросити в Бога милості у власному храмі.
Важке дитинство було у цього чоловіка. Із чотирьох дітей у сім’ї він найменший. Хоч батьки хлопця й мали 13 гектарів поля, жила сім’я Олексюків бідно.
-Мені важко і гірко згадувати своє дитинство. Народився я хворим і до трьох років не міг ні ходити, ні говорити. У школу ходив лише влітку, взимку змушений був сидіти вдома, бо не було у що ні взутися, ні вдягнутися. В ті часи в сім’ях було багато дітей, а от землі більше 2-3 гектарів та коня чи корову в господарстві мали лише одиниці. Не бачив добра я і в юності. Коли повернувся з армії, де відслужив чотири роки, батьки були вже старі й заробляли лише по триста грамів хліба на день. Потрібно було думати, де взяти гроші на продукти та одяг. Старша сестра по матері (мій батько був у мами другим чоловіком) померла, двоє середніх мали власні сім’ї і жили окремо, тож доглядати батьків до смерті випало мені. Порадившись із ними, я подався шукати роботу до Нововолинська. Трудився на будівництві муляром, згодом став бригадиром будівельної бригади. Пропрацював там 36 років. До речі, багато хат і господарських будівель у нашому селі змуровані моїми руками. Одружився я, будучи вже досить зрілим чоловіком. Двічі хотів женитися, як був молодим, але на заваді ставала мати. Першого разу я уподобав сільську дівчину Марусю із бідної сім’ї. Домовився, що найближчої неділі прийду її сватати, але коли сказав про це матері, та пригрозила: «Якщо ти це зробиш, то коли повернешся додому, застанеш мене мертвою на лавці». Тож мусив розповісти Марусі та сказав, щоб шукала собі когось іншого. Другу мою обраницю мати не схвалила через те, що батько її був пияком. Мовляв, як тільки ми поберемося, він щодня ходитиме до нас у хату клянчити гроші на горілку. Після цього я надовго перестав думати про одруження. Не зчувся, як і 32 стукнуло. Тоді й подумав: якщо не одружуся тепер, то так і залишуся у старості одиноким. Моя дружина Марія молодша за мене на 12 років. З нею ми разом уже п’ятдесят сьомий рік, народили і виростили двох доньок, маємо чотирьох дорослих онуків, двох правнуків. Старша дочка живе з нами, менша – у Лудині. По-всякому складалося наше життя. Бували й радощі, але більше випало турбот і важкої праці. Коли діти підросли, їх треба було зібрати у школу, а грошей не вистачало, - згадує чоловік. – Як ми почали будувати в селі церкву? Це було в 1993 році. Якось люди зібралися на збори і мова зайшла про свій храм. Багато хто з односельців був переконаний, що збудувати його не реально, бо на це треба величезні кошти. Тоді я й заявив, що особисто беруся за цю справу, сам шукатиму і купуватиму потрібні матеріали, платитиму людям за роботу, але за умови, що ніхто не втручатиметься і мною не керуватиме. Люди прийняли таку умову і почали збирати гроші. Давали, хто скільки зміг, не зважаючи на те, до якої конфесії чи віросповідання належить. І вже тоді ми вирішили, що наша церква належатиме до Київського патріархату. Названа вона на честь Преображення Господнього. Правда, згодом, як ми вже майже закінчували стіни, 20 господарів чомусь передумали, перестали нам допомагати і стали ходити до Лудина, де є церква Московського патріархату. Храм ми зводили шість років. Не раз, аби зекономити кошти, я часто сам брав у руки кельму чи виконував якусь іншу роботу. Був час, коли діло зайшло у глухий кут і будувати далі не було за що. Дехто з односельців, зневірившись у тому, що будівництво колись завершиться, пропонував залишити його до кращих часів. Та я знав: якщо ми так зробимо, то про церкву у селі можна забути назавжди. Щоб вийти зі скрути, ми взяли в оренду п’ять гектарів землі. Сіяли там цукрові буряки, зернові, а виручені за врожай кошти витрачали на храм. Збирали також гроші в інших селах. Дуже нам допомогла тодішній голова колгоспу Валентина Оніщук: виписала вісім кубів дерева, постійно надавала транспорт. Валентина Сергіївна взагалі золота людина. Ніхто з усіх наших керівників села не зробив для людей стільки добра, як вона. Це завдяки їй маємо в селі асфальтовану дорогу, за рахунок колгоспу для молодих спеціалістів зведено десять чи й більше добротних будинків і насаджено ліс. Коли вже встановили крокви, ми з моїм помічником Михайлом Порвою поїхали до Львова й виміняли там 10 тонн картоплі на покрівельне залізо. Буваючи у Володимирі, я не раз відвідував храм у військовому містечку. І мені дуже подобався його розпис. Тож знайшовши цих майстрів, запросив їх у наш храм. Потім придбав за вісім тисяч міцні дубові вікна. І ви знаєте, коли, вийшовши на пенсію, я пішов у свято до церкви і побачив, що ці вікна, які могли служити не менше 70 років, замінили на новомодні пластикові, мало не заплакав. Стало так тяжко, що здавалося, це не вікна порубані лежать, а моя порубана душа, - витирає набіглу на очі сльозу Микола Ониськович. – Зараз уже туди не ходжу, не маю сили, осліп на праве око, погано чую, але все одно беру газету чи журнал і намагаюся щось читати. Та букви розпливаються. Коли будувався храм, у село приїхали кореспонденти, розпитували мене, казали, що писатимуть книгу, просили фото, але так тієї книжки й не написали. До мене ніхто не ходить, і мені дуже сумно. Здається, ніби провинився чимось перед односельцями і вони не хочуть зі мною спілкуватися, - зітхає Микола Ониськович. – А так хотілося б із кимсь поділитися наболілим. Як був молодим, не думав про це, а тепер мозок постійно свердлить настирливе запитання: для чого Господь створив людину? Невже для того, щоб вона все життя так тяжко мучилася?..
Валентина Савчук, с. Рогожани, Володимир-Волинський район

Розділ новин: 

Коментарі