Як «Дуб» любив «Ліщину» і Україну

Публікації

Історія справжнього кохання і безкомпромісної боротьби подружжя Мартинюків з Володимира-Волинського.
Подружжя Мартинюків пронесло своє кохання через нелюдські муки – війну, повстанський рух та сталінські табори. Петро Пилипович – ветеран УПА на псевдо «Дуб», член ОУН з 1942 року, зустрів свою майбутню дружину Ольгу під час виконання таємного завдання. Божа іскра кохання запалала у його серці одразу і не гасне вже шість десятиліть.
Дві любові повстанця «Дуба» – Україна і Ольга
«Я очолював відділ пропаганди ОУН Локачинського району, звідки сам родом. Якось отримав таємне завдання на сусідній Горохівщині, у Підбереззі, де старостою був чоловік, що працював начебто на німців, а насправді – на УПА. Зайшовши у сільраду, я зустрів гарненьку дівчину, котра прибирала світлицю. Це і була моя майбутня дружина Оля. Мав на пальці перстень. Коли мив руки, то поклав його на вмивальник і забув там», - розповідає Петро Пилипович. Каже, це був знак долі. Вдруге засуджений за націоналізм Мартинюк побачився зі зв’язковою сотні «Грома» Олею на псевдо «Ліщина» на етапі у Сєвєродвінську (тоді – Молотовськ). Звідти засуджених відправляли морськими баржами до норильських таборів. «Дуб» підійшов до колючого дроту тимчасової жіночої зони, гукнув, чи є хто з Волині. Серед інших побачив і Олю. Конвой не дав їм договорити, пустив автоматну чергу над головами. Петро встиг крикнути: «Я знайду тебе!» І таки знайшов, через десять років, коли вийшов на волю на два місяці раніше, ніж Ольга.
Одружилися молодята на засланні, а повінчалися вже в Україні, у тій самій церкві села Підбереззя, звідки Олю забрали енкаведисти. Забрали просто зі служби Божої, на Водохреща. Навіть священик дожив до того часу. «Я дав слово дівчині і дотримав його. Ми у парі вже шістдесят літ. Зичу нинішній молоді справжньої любові, але не такої легковажної, яку бачу чи не на кожній лавці, у парку, в маршрутках… То все обман і розпуста. У нас по УПА був наказ: не приведи Господи, хтось образить дівчину! Виконуйте цей наказ і сьогодні», - бажає волинській юні той, хто безстрашно виборював для неї незалежність. Повстанець Петро Мартинюк боявся у своєму житті лише одного–померти у таборі, щоб не закопали його у вічну мерзлоту з фанерною биркою та номером замість імені.
«Московські воші не такі страшні, як українські гниди». Це слова полковника УНР, що глибоко запали мені в душу, бо так воно є насправді», - вголос роздумує Петро Пилипович. На його глибоке переконання, українські націоналісти не помилились, обравши шлях радикального Степана Бандери, а не поміркованого Андрія Мельника. «Хочу побажати земляку-волинянину Ігорю Палиці міцно тримати владу в руках, ніколи не приймати рішень на догоду тільки якоїсь однієї політсили, мислити виключно по-державницькому. Ігор – молодий політик, проте має усе, щоб стати всеукраїнським лідером», - дає настанови голові Волинської облради 94-річний патріот Петро Мартинюк, одночасно запрошуючи його на свій день народження, що припадає на День Державного Прапора України.
Хрещений батько – Вовчак
Попри поважний вік, рани тіла і душі, Петро Мартинюк має струнку поставу, вогник в очах, бадьорий голос, бо несе у серці непохитну віру в Україну. Віру, яку не втратив і тоді, 22 травня 1943 року, у своєму першому і одночасно останньому бою з німцями на підступах до урочища Вовчак, колиски Української повстанської армії. 20 травня він, випускник старшинської школи «Лісові чорти», присягнув на вірність ідеям нації, а за два дні вже пролив кров за рідну землю.
Повстанці отримали інформацію: німці хочуть спалити села Синівку й Мачулки, що неподалік Вовчака. «Було нас 43 хлопці. Розвідка сказала – німців небагато, дві вантажівки солдатів та авто з офіцерами. Нам чесалися руки відбити у ворога зброю, але не так сталося, як гадалося... Невдовзі підтягнувся цілий каральний батальйон, тобто наш розвідник поспішив з висновками. За півкілометра до лісу побачили німців. З нами був інструктор «Гива», колишній капрал польського війська Сергій Мороз, який з боями відступав від німецького кордону аж до Устилуга. «Гива» розташував наш загін розумно, наказав окопатися, прикриваючись возами. На чотири сотні людей ми мали дев’ять кулеметів, легкий міномет і... усього дев’ять саперних лопаток. Німці спостерігали у біноклі. Мороз дав команду дядькам з підводами повертатись у село, бо навіщо ж їм гинути разом з нами? Тоді німці повискакували з машин, вишикувались у шеренгу з інтервалами, почали стріляти. Ми отримали наказ підпустити ворога якнайближче. У якусь хвилину думали, що переможемо, та на допомогу карателям прибули мінометники. Бій тривав години чотири. Ми теж послали по підмогу пораненого побратима Богуша з Володимира-Волинського, але наші змогли виїхати лише після того, як усе вже скінчилося», - розповів Петро Мартинюк, єдиний нині живий учасник бою під Мачулками, де дев’ятнадцять повстанців було убито, а дев’ять важко поранено. Самому ж йому прострелили наскрізь п’яту, осколком поранило руку. Кров йшла так, що залила кулемет, мусив прикласти до рани жменю землі, бо побратим Федя Бабій кричав: «Друже «Дубе», забери кров з кулемета! Нічого не бачу!». Тоді цією ж землею Петро протер ще й щит кулемета
Усіх загиблих в бою повстанців поховали у братській могилі - на кладовищі в Мачулках.
іЗ повстанської криївки – у червоноармійці
Після бою під Мачулками Петро Мартинюк хворів три місяці, переховувався у землянці неподалік батьківської хати. Батьки усім казали, що син пропав безвісти. Через втрату здоров’я, за наказом вищого керівництва, «Дуб» мусив змінити фах – став референтом служби безпеки ОУН з підбору кадрів. Узимку 1944-го, коли повернувся із завдання з Полісся, на Волинь вже наступали радянські війська. Петро навідався на один з пунктів зв’язку, а криївка знищена, далі — те саме. В Рожищі можна було переночувати у надійних людей, однак НКВС теж викрило цю конспіративну хату... Тоді Мартинюк пішов на вокзал, а там якраз ешелон з мобілізованими червоноармійцями відправлявся. Несподівано якийсь капітан з «віліса» гукнув до нього: «Ты кто?» «Мобілізований, відлучився «до вітру», відстав», - на ходу вигадав Петро. «Садись, догоним!» - прозвучав у відповідь наказ. Так оунівець Мартинюк став червоноармійцем. На щастя, старшим у вагоні був батько повстанської зв’язкової, волинянки Таїсії Лукашевич, він усе й владнав, підтвердивши рятівну версію. Проте у навчальному автополку знайшлися «землячки», які упізнали повстанця.
Новий рік Петро зустрів на допитах. Мордували страшно. Однак нічого, крім свідчень «землячків», катам вибити не вдалося. Присудили десять років таборів.
Говорить «Ліщина»
«Я носила хлопцям у ліс їсти, і одяг шила, і рани перев’язувала, допомагала чим могла. Не боялася, хоч знала, якщо впіймають – заб’ють. Мене видали близькі сусіди. Енкаведист Агєєв так бив по голові, що кров залила усе тіло, хотів, щоб виказала криївку. На очній ставці сусідка-донощиця подивилась на мене і каже: «То ти ще жива? Я думала, ти давно вже вмерла». «Ні, ти здохнеш раніше за мене», - відповідаю. Так і сталось. А мене Бог врятував у тому пеклі, подарував щастя жити у вільній Україні», - ділиться болючими спогадами Ольга Тимофіївна. Розповідає, як у її таборі в Норильську жінки підняли повстання – добивалися, щоб давали більше хліба, не закривали на ніч бараки, бо у разі пожежі усі могли згоріти. «Найстрашніше – це брансбойти на морозі. Як ми кричали, як то було страшно! Не доведи, Господи, нікому таке пережити! У Кенгірі півтисячі жінок-в’язнів подавили танками, бо влаштували сидячу забастовку, відмовилися працювати, поки не будуть виконані їхні вимоги», - плаче Ольга Тимофіївна, а Петро Пилипович її заспокоює.
-Молодим Петро був дуже гарним, у Локачах за ним багато дівчат бігало. Мене ж він до одруження бачив двічі по кілька хвилин. Потім було десять років розлуки і невідомості. Його любов мене врятувала тоді, врятувала і нещодавно – від тяжкої хвороби. Лікарі махнули рукою, а чоловік варив щодня вівсяну кашу, глядів, як мале дитя. Ніколи не чула, щоб голос підвищив, чи матюкався, ніколи він і не напивався. За стільки років ми жодного разу не сварились. Я – щаслива жінка, хоч і не маю діток, зате маю вірних друзів, чуйних родичів, чудових сусідів», - зізнається Ольга Мартинюк.
Світлана Федонюк, м.Володимир-Волинський

Розділ новин: 

Коментарі