У свої 17 років Даша Шевченко вже знає, що таке вибухи, обстріли, виття сирен. Саме це і привело дівчину до древнього західноукраїнського міста, яке юнку просто вразило.
Того ранку селище, де мешкала родина Шевченків, розбудили звуки пострілів та тривожне виття сирени. Люди (з певних причин місце розміщення населеного пункту не вказуємо) не відразу збагнули, що почалася війна, що на їхню землю вдерлася армія Путіна. Кілька діб довелося сидіти у підвалах, а потім таки відважилися їхати на захід, туди, де було спокійніше, куди їхали всі мешканці Східної України. Спочатку – Полтава, затим – Львів, і нарешті невеличке село біля Володимира.
Хоча душа проситься до рідного дому, де залишилися дідусь та бабуся, куди згодом повернувся й тато, та все ж сумувати ніколи. Студентка фахового коледжу мистецтва та культури, Даша сумлінно займається дистанційно. А на дозвіллі – прогулянки до тихої річечки, зустріч із лебедями. А ще – поїздки до Володимира. Дівчина зізнається, що такої кількості величних соборів ще не бачила ніде, із жадібною допитливістю слухає розповіді й легенди про володимирські храми. А яке захоплення викликали зелені скульптури біля музею. «Такий собі маленький володимирський Версаль», - зробила висновок Даша.
Познайомитися з валами городища довелося дещо незвичним способом. У всякому разі володимирчани про цей спосіб уже забули. Прогулюючись по парку «Слов’янському», родина Шевченків раптом побачила сходинки, що вели нагору. Не знаючи, як потрапити до «родзинки» Володимира, вони збагнули, що ці сходи заведуть їх саме туди, куди прагнуть. І не помилилися. Подорож крутими пагорбами не обійшлася без адреналіну. Саме того дня дув сильний вітер. Даша згодом зізналася, що її ледве не знесло додолу. Та все ж шлях був подоланий і незабаром Даша уже сиділа на величному князівському троні. Дівчина не знаходить слів, аби передати те, що в ту хвилину відчувала.
Та на цьому мандрівки древньою Володимирщиною не закінчилися, просто дещо змінили ракурс. Дізнавшись, що Даша і її родина перебувають на Волині, учителька дала дівчині завдання вивчити і записати весільні традиції, якими так славиться наша земля. Дівчина не лінувалася записувати все, що їй розповідали місцеві жителі: і про коровай-вечір, і про торг коси, і про читання корони, і про бриття весільного дружби та поділ короваїв. Даша все занотувала і створила у своїй уяві віртуальне, але справжнє волинське весілля. Тепер буде про що розповісти і вчителям, і друзям.
У народі кажуть: «Не було би щастя, та нещастя помогло». Саме війна привела сім’ю Даші на Волинь, у древнє княже місто, в яке вона закохалася. Настане мир на нашій землі, дівчина повернеться додому, але вже не забуде чудове гостинне місто над Лугою, і, можливо, доля ще не раз приведе її сюди.
Антоніна Булавіна, м. Володимир
Коментарі