«Я в’яжу, ніби пісню складаю, нитку долі неначе сную»

Такими власними поетичними рядками розповідає про своє захоплення Тетяна Сахарук, яка з недавнього часу проживає у Сельці.
Вродлива, завжди зі смаком одягнена, надзвичайно приємна у спілкуванні, наділена багатогранною ерудицією Тетяна Василівна ніби втілює собою одвічну жіночність, вишукану елегантність і раниму душевність. Звичайно, багатий внутрішній світ цієї жінки не відразу можна збагнути – для цього потрібне близьке спілкування. Та є в харизмі цієї жінки риси, якими вона до себе притягує з першої зустрічі. Слід сказати, що одяг відіграє не останню роль. Мабуть, тим пані Тетяна  і привернула до себе увагу, що кожного разу дивувала ефектними мережаними спідницями, блузами, кофтинами, а то й костюмними ансамблями, які, як виявилось, в’яже сама. Клубок ниток у її руках поступово перетворюється на чудовий витвір, але тільки пізнавши цю жінку, починаєш розуміти, що в’язання для неї – не просто захоплення. Воно вже давно стало частиною життя Тетяни Сахарук.
Народилася Тетяна 1967 року у Володимирі-Волинському. Батько її був військовим, а мама працювала телефоністкою. Закінчивши 8 класів середньої школи №4, Тетяна навчалася швейної справи у Володимир-Волинському ПТУ, затим працювала на швейній фабриці. Але, як сама тепер зізнається, особливого інтересу до шиття не мала, та й добре шити так і не навчилася. Вабило дівчину щось інше. В цей час на Заріччі відкрилася школа кухарів. Тетяна стала навчатися у ній кухарської справи і вже, здавалося, знайшла себе. Але справжнє відкриття самої себе було попереду, коли з чоловіком-офіцером п’ять років жила в Німеччині. Жадібна до всього нового, цікавого, вона відвідала Бухенвальд, місто-музей Веймар, інші видатні місця Німеччини, та найбільше вільного часу присвячувала перегляду популярного жіночого журналу «Бурда». Ось тоді і почалася її дружба з клубком ниток, спицями та гачком, бо саме на сторінках «Бурди» побачила незрівнянної краси мережані вироби. Захотілося самій творити такі дива.
На початку 90-х повернулася на Батьківщину, влаштувалася кухарем у садочок №1, а згодом, коли дитячий заклад закрили, перевелася у школу-інтернат, де і трудилася до 2014 року.
Сімейне життя після повернення з Німеччини дало тріщину. Подружжя розлучилося, але згодом Тетяна Василівна зустріла людину, яка стала для неї не тільки справжнім коханням, але й вірним другом, однодумцем. Поєднавши долі, купили будиночок у Сельці. Стара напівзабута оселя ожила, набула сучасного вигляду. Зникли напівзасохлі дерева, непривабливі чагарники. Замість них з’явилися нові зелені насадження, чарівні квіти, зелений газон.
Сьогодні Тетяна Василівна передає своє вміння бажаючим, хоч відверто зізнається, що охочих оволодіти витонченим мистецтвом мереживного в’язання небагато. Люди більше люблять споглядати красу, ніж її творити.
-Для мене рух нитки з гачком – неначе пісня, - ділиться пані Тетяна. – Разом із нею в’яжеться думка. Мені починає здаватися, що до виробу я прив’язую свою душу, власні потаємні роздуми. На жаль, вироби з мережива нині не такі популярні, як були колись. Їх вважають «бабусиною модою». Але гарно виплетені мережива прикрасять будь-яку жінку, нададуть їй стильного, елегантного вигляду, зроблять неповторною, адже індивідуальність – це ознака стилю. Свій стиль жінка творить власними руками. А елегантність – це прояв розуму жінки, її розуміння краси.
Запитую у Тетяни Василівни, чи для того, аби навчитися творити з мережива, неодмінно потрібні природні здібності чи це ремесло доступне у будь-якому віці. Подумавши, моя співрозмовниця відповідає:
-Аби чогось навчитися, потрібні дві речі – бажання і терпіння. Ось я не навчилася так шити, як спочатку прагнула. Не вистачало терпіння. А в’яжу із задоволенням і завжди знаходжу для цього захоплення час. Щодо віку, то, на мою думку, все-таки краще розпочинати в молоді роки, бо з віком слабшає зір, вже не такі міцні нерви, аби вистачало терпіння займатися копіткою роботою. Хоч, звичайно, при великому бажанні все можна опанувати.
Як зізнається Тетяна Василівна, вона любить усе, створене власними руками. Жінка чудово готує, і це не тільки її професійне обличчя, а також своєрідне хобі. На святі села пригощала гостей своєю смачною випічкою.
Творчу естафету матері перейняли доньки Любов і Вікторія. Любов навіть, як вважає пані Тетяна,  перевершила матусю. Вона не тільки в’яже, а й шиє, ремонтує одяг. Люба закінчила Хмельницький університет, спеціаліст з моделювання одягу.
Окрім головного хобі, у Тетяни Василівни є ще улюблені справи. Вона захоплюється квітникарством (правда, вважає, що багато квітів розводити не слід, бо вони дуже люблять догляд). В оселі багато ікон, які, за словами господині,  підсилюють атмосферу спокою та затишку. Любить пані Тетяна і книги. На поличках – багатий світ Пушкіна і Єсеніна, твори Честертона, духовна література, Біблія. Та й сама господиня хоч і скромно, але все-таки зізнається, що ризикує довірити свої думки музі поезії.
-Я в’яжу, наче пісню складаю, нитку долі неначе сную… - тихо декламує Тетяна Василівна.
І уява малює дивну картину. З клубка в’ється мереживна нитка, повільно кладеться візерунком, а далі ніжним тендітним маревом снується у далину, в чиєсь життя, в чиюсь долю.
Антоніна Булавіна, с. Селець, Володимир-Волинський район

Розділ новин: 

Коментарі