Кажуть, що перед сильними людьми доля відступає, хоч атакує їх випробуваннями. Саме ці випробування часто стають імпульсом для нової діяльності, для винаходів, для цікавих задумів та ідей. « Творчість – це не просто виклад своїх здібностей. Це жага людини знайти себе, а, знайшовши себе, людина знаходить тих, кому вона потрібна», - писав відомий Пабло Пікассо. Мабуть, саме ці слова найкращим чином пасують і для героїні нашої розповіді.
Світлана Дмитрівна Савас народилася в мальовничому селі Селець 10 липня 1961 року в родині колгоспників. Батько працював електриком, а мама трудилася в ланці, а затим до виходу на пенсію завідувала тваринницькою фермою. Світлана була єдиною дитиною, але не виростала пестункою, а з дитячих років привчалася до праці, до вміння жити серед людей. Нині, коли вже багато років батьків немає в живих, Світлана Дмитрівна приїздить до рідної оселі, доглядає город, вирощує овочі, але, коли заходить до опустілої домівки, ледве стримує сльози туги. Пригадується дитинство, батьки, все дороге і світле, тим більше що в дорослому житті довелося пережити й немало.
Закінчивши школу, Світлана Дмитрівна здобула освіту у Львівському обліково-кредитному технікумі, а затим у Тернопільській академії народного господарства. Відповідно її трудова діяльність пов’язана з банківською системою, аудитом та господарською діяльністю. Після повернення з Чехії працювала в соціальному страхуванні аж до виходу на заслужений відпочинок, хоч насправді Світлана Дмитрівна з тих жінок, які про відпочинок не думають.
Майже все свідоме життя Світлани Дмитрівни пов’язане з військовими. Чоловік Гаррі Володимирович був військовослужбовцем. 4, 5 роки подружжя прожили в Чехії, у містечку Міловіце, недалеко від Праги. Затим повернулися на рідну Волинь, де Гаррі Володимирович ще продовжував службу, а після демобілізації працював водієм.
Син Ігор та донька Ірина – військовослужбовці, перебувають на разі в зоні бойових дій. Син ще з 14 року, а донька – з 15-го. Донька - парамедик, деякий час працювала разом з генералом Залужним, закінчила медичний заклад, освоїла професію реабілітолога по спеціалізації фізіо- та ерготерапія.
У грудні 2021 року важка хвороба як наслідок ковіду обірвала життя Гаррі Володимировича. Світлані Дмитрівні здавалося, що світ навколо неї затьмарився. Почалася депресія, яку ускладнив початок війни.
- Це були справжні сердечні муки, до яких приєдналося переживання за дітей. Перебороти цей стан здавалося неможливим і я зробила висновок, що потрібно чимось себе зайняти. Інакше депресія не відступить. Ось тоді зародилося бажання створювати лялечки. Варто було почати, і вже зупинитися було неможливо. Ідеї народжувалися одна за одною. Мені здавалося, що мої руки випереджують мою думку. Я зробила багато лялечок, в основному їх дарувала. 12 лялечок помандрували до Італії. Моя двоюрідна сестра, яка там проживає, підтримувала зв’язок з волонтерами, і 10 лялечок було реалізовано. В Італії їх реалізували на 50 євро за одну, і ці кошти пішли на потреби ЗСУ. Цією справою зайнялися волинські волонтерки, які перебувають в Італії. Вони виконували замовлення 14-ої бригади. Я зверталася до пані Наталії Нечипорук, аби вона посприяла в тому, щоб передали картини художники для волонтерів. Завдячую художній школі, і підприємиці Наталії Ревіній, які надали допомогу по моєму зверненню. Вона виготовила дуже багато обручів. Я рада, що долучилася до волонтерського руху і зробила свій внесок у перемогу, - розповідає Світлана Дмитрівна.
Понад 60 лялечок зробила пані Світлана. В основному вона використовує їх як сувеніри, хоч іноді приймає і замовлення. Фантазія талановитої жінки не має меж. Кожна лялька – це окремий образ, окремий світ. Мають лялечки та свої оригінальні імена, про що говорять і їх костюми. Лялька »Маківка» наче розквітла серед пшеничного поля і яскраво червоним вбранням, маковими віночками змагається іншими з барвами природи. Взагалі в оригінальність лялечок майстриня вклала передусім національний колорит. Так «Вербичка» вся в зеленому, наче втілилось у ляльці українське символічне дерево. На місячну ніч схожа лялька в синьому вбранні. Українську вишивку для своїх виробів пані Світлана купляє в торгових мережах, а деякі черпає з колишніх матусиних вишивок. У палітрі робіт пані Світлани інтер’єрні ляльки, ляльки, які нагадують берегинь українського роду, ляльки – наречені, лялечки-гуцулки, на виготовлення вбрання для яких майстриня використала мамині доріжки. Можна зустріти й ляльки – іноземки, наприклад, відому «Барбі», але дуже схожу на українку.
Серед розмаїття ляльок вражають ті, які втілюють в собі національно-патріотичну тему. Це чудова лялечка в жовто-блакитному вбранні - така собі казкова копія нашої України. Декілька лялечок Світлана Дмитрівна створила у вигляді жінки-захисниці, яка взяла в руки зброю, щоб захистити свою родину, своїх діток. Особливо зворушливими є дві ляльки, які переплелися в обіймах. Це закохана пара, яка одружилася під час війни.
- Цю пару молодят замовлено на подарунок захиснику України. -, каже Світлана Дмитрівна. – Це одна з найкращих, які створила.
Пані Світлана тішиться внуками, котрих у неї троє. Старша внучка Юлія проживає в Ковелі, а менші Мар’яна і Ярослав - у Володимирі, але щонеділі вони відвідують будь-яку бабусю.
-У мене тоді свято «вихідного дня», - жартує Світлана Дмитрівна.
Онуки успадкували творчі здібності бабусі. Юлія вже створює вишукані букети. Майбутнім художником зростає онук Ярослав, картини якого вже висять у бабусиній вітальні.
А які плани на подальше у самої Світлани Дмитрівни?
- На разі намагаюсь перейти до створення справжніх ляльок з обличчями. Вже дві створили на пробу, але вважаю, що ще потрібно довго опановувати цю техніку, - ділиться майстриня, - а ще маю бажання брати участь в благодійних ярмарках, виставках. І повірте, що це не просто забаганка, Хочу творити, хочу бути потрібною, хочу своєю творчістю допомагати людям, допомагати нашим воїнам здолати ворога.
Антоніна Булавіна м. Володимир
Коментарі