«Я низько вклоняюся всім своїм дорогим сусідам»

Для жінки, яку примхлива доля закинула в Маркостав, рідними людьми стали ті, хто живе поруч.
Українське село – не лише генетична пам’ять народу. Це і уособлення генетичної доброти, людяності та шляхетності українців. І чим менше село, тим відчутніша в ньому аура непідкупної щирості і любові до ближнього. Маркостав – одне з таких сіл. Місцеві дослідники дізналися, що їхнє маленьке село розпочинає свою історію ще з далекого 16 століття. Колись тут стояв військовий стан, яким верховодив чоловік на ім’я Марко. Звідси і пішла назва села. Був Маркостав колись значним населеним пунктом, та нині більшість хат стоять пустками, але спадкоємці не збираються продавати ці родові гнізда, бо надто багато дорогого лишилося в них.
Саме до Маркостава на початку 90-х років доля привела Галину Миколаївну Фісаюк. Народилася ця жінка 11 серпня 1941 року в селі Вулька Фалемицька. Історія сім’ї Бедлицьких, до якої належить Галина Миколаївна, по-своєму драматична і цікава. Справжньою гордістю родини є дідусь Пилип Олександрович. Родом він із польського Прибужжя, та переїхав на Волинь, де можна було дешевше купити землю. На той час Вульку Фалемицьку, де оселилася сім’я, оточували густі ліси. Дідусь був дуже хорошим ковалем, мав власну кузню, а тому, коли під час І Світової війни родину виселили в Київ, Пилипу Олександровичу довелося працювати на знаменитому «Арсеналі». По-різному склалося життя і його дітей. Донька Віра була досить освіченою, розмовляла, крім рідної мови, німецькою, польською та російською. Однак у кінці ІІ Світової обрала власний шлях. Не бажаючи служити жодній політичній силі, які в той час діяли на Волині, Віра Пилипівна виїхала у Польщу, звідти потрапила до Австрії, де познайомилася з донькою Льва Толстого. Вона й допомогла волинянці перебратися до США. Родина багато років нічого не знала про долю Віри. Але відповідати за сестру довелося Миколі Бедлицькому. Повернувшись з фронту інвалідом ІІ групи, він з 1947 по 1954 відсидів у сталінських таборах. Лише у 1965 році батько розшукав Віру через Червоний Хрест. А в 1992-му племінниця Галина разом зі своїм сином відвідала тітоньку, котра жила у Флориді, побувала у Вашингтоні, бачила Білий дім.
Різними нитками вишивало життя рушник долі Галини Бедлицької. Супутником її життя став Євген Фісаюк, який родом із Черчич. Працював він шахтарем, і молода сім’я отримала в Нововолинську квартиру. Галина Миколаївна працювала нянею у дитсадку, згодом влаштовувалася на роботу за домовленістю у колгоспи. Виростило подружжя двох синів. Обоє закінчили технікуми. Старший син вступив до Львівського університету. Навчання вимагало коштів. І сім’я вирішила переїхати в село, аби тримати власне господарство. Недорого придбали стареньку хатину, збудували новий хлів замість двох старих. Євген Сергійович уже був на пенсії, а Галина Миколаївна продовжувала трудитися на полях. Але несподівано підкралася страшна біда. 10 років тому раптово обірвалося життя молодшого сина Андрія, та батьки ще були в парі, отож підтримували одне одного. А 19 квітня 2013 року внаслідок важкої хвороби відійшов у вічність Євген Сергійович.
У одинокої Галини Миколаївни відразу зник інтерес до життя. Куди не кинь оком, всюди у господарстві потрібна допомога. Та й не менше необхідна моральна підтримка. І саме у цей важкий період Галина Миколаївна відчула, які добрі та шляхетні люди живуть поруч з нею. Вони не залишили її саму у хвилини розпачу, повернули віру в життя. Ніхто не відмовляв жінці, коли вона зверталася по допомогу, хоч у кожного своє господарство, свої турботи.
-Я безмежно вдячна всім дорогим сусідам, які не залишили мене, замінили мені родину, - каже Галина Миколаївна. – Хай Бог збереже на довгі літа Василя і Андрія Пуців, які допомагали мені утримувати кролів, обробляти городи. Андрій зі своєю дружиною Євгенією машину дров мені порізали. Також на допомогу із власним трактором, коли не попрошу, приходить Микола Бойко. Прибирати в хаті мені не раз допомагали Любов і Микола Зайчуки, Ніна Маюшенко. Вони і білили, і шпалери міняли. Вдячна я бубнівцю Олександру Хомюку, який є дуже хорошим муляром. Поруч зі мною живуть мої незамінні помічники Леонід Захарчук та подружжя Калішуків. Особливі дружні відносини встановилися у мене з Марією Петрук і її сином Віктором, які проживають у Володимирі, але часто навідуються до батьківської хати. Хочу висловити вдячність фельдшеру Сергію Рябому. Він уже пенсіонер, але незмінно приходить мені на допомогу, коли хворію. Всім моїм дорогим сусідам низько вклоняюся.
На жаль, кореспонденту не вдалося зустрітися з усіма сусідами пані Галини. У кожного свої справи, а дехто мешкає у районному центрі. Пощастило поспілкуватися з Леонідом Захарчуком та Галиною Калішук. Леонід Захарчук розповів цікаві сторінки з історії Маркостава, зокрема випадок про те, як на сільському цвинтарі розкопали давнє захоронення. Серед останків побачили скелет жінки, яка обіймала двох діток, а на грудях у неї лежала зотліла ікона. На ній ще можна було розібрати зображення.
Що ж, у наш час, коли від численних проблем байдужіють душі та черствіють серця, коли більшість людей замикаються у собі або залишаються наодинці, такий прояв турботи про одиноку «чужу» жінку у Маркоставі є справді великим прикладом любові до ближнього і гуманного співжиття. Нехай благословить Бог усіх, за кого так щиро молиться Галина Миколаївна.
Антоніна Булавіна, с. Маркостав, Володимир-Волинський район

Розділ новин: 

Коментарі