Із відчаєм і болем у голосі каже мешканка шахтарського міста Василина Моковецька. Мати вже кілька років намагається достукатися до свідомості своєї прийомної доньки Ірини, аби та схаменулася й розірвала стосунки з більш ніж удвічі старшим за неї «коханим», поки з нею та її діточками не сталося ще більше лихо, яке вже неможливо буде виправити.
Василина та її чоловік Степан – інваліди першої групи. Усе дитинство і юність обоє провели в дитячих будинках та інтернатах, тому як ніхто інший знають, по чім ківш лиха. Маючи величезні проблеми зі здоров’ям, після одруження, вже не надіючись народити власних дітей, вони вдочерили однорічну дівчинку з дитбудинку, яку мати залишила в пологовому. Назвали її Іринкою. Щоб убезпечити дитину від людських пересудів, подружжя Моковецьких залишило рідні місця, хвору Василинину маму і переїхало до Нововолинська. Ішов час, Ірина росла, ходила в дитсадок, потім у школу. В неї був найкращий одяг, найкраща їжа і все, чого не мали навіть діти, в яких були рідні батьки. Оскільки Василина та Степан – люди віруючі, змалечку привчали до молитви і свою названу донечку. Все в цій сім’ї нібито було добре. Дівчина закінчила школу і стала студенткою Волинського держуніверситету. І тут почалися проблеми.
- Ірі не було ще й 18-ти років, коли в її житті з’явився дорослий і більш ніж удвічі старший за неї Олексій Довженюк. Він серйозно взявся упадати за юною й недосвідченою дівчиною: говорив гарні приємні слова, подарував мобільний телефон, возив машиною у Трускавець, Карпати, поки не добився свого: Іра стала його коханкою, - розповідає пані Василина.
«Щойно в Іри налагоджується життя, з’являється Олексій – і починаються проблеми»
-Дізнавшись про цей роман, ми з чоловіком намагалися відмовити доньку від необдуманого кроку, просили отямитися, пояснювали, що ні до чого доброго цей зв’язок не призведе. Та ні вмовляння, ні благання, ні мої сльози не допомогли. Пробувала я поговорити і з Олексієм. На моє запитання, чи планує він одружуватися з Ірою, він відповідав, що, мовляв, улаштує деякі свої справи у Польщі, куди постійно їздить на заробітки, а тоді вже подумає про сім’ю. Лише згодом ми дізналися, що в нього є законна дружина, донька – ровесниця Ірини і навіть онуки. На моє прохання не морочити дівчині голову, він відповів тим, що став привозити її під наші вікна і займатися любов’ю в салоні автомобіля. Далі ще гірше: Іра залишила навчання у вузі, перестала відвідувати церкву, а потім взагалі пішла з дому. Нам вона заявила, що вже доросла і сама влаштовуватиме своє життя. Чути це було дуже боляче, адже, хоч я й не є біологічною мамою дівчини, люблю її як рідну і дуже хочу, щоб усе в неї було добре. Згодом люди розповіли, що донька живе з якимсь молодим чоловіком в одному із сіл Володимир-Волинського району. Та тривало це недовго, бо Олексій знайшов її і там: постійно приїжджав, викликав із хати і забирав на всю ніч. А якому чоловікові таке сподобається? Тож через кілька місяців Ірина з’явилася вдома, побула з нами тиждень-другий і знову зникла. Минув майже рік, поки вона зателефонувала й повідомила, що перебуває в Житомирі у мого брата. Мовляв, їй там добре, вона познайомилася з чоловіком на ім’я Сергій, і вони тепер разом. Можливо, Іра дійсно знайшла б своє щастя, якби знову не Олексій. Дізнавшись, де вона, він постійно їй телефонував, слав СМС про те, як він її любить, як сумує, що вона в нього єдина. Бувало й таке, що, приїхавши в Житомир, серед ночі витягував її з ліжка співмешканця. Наслідки не забарилися – Іра завагітніла. Нам вона сказала про це, коли вже була на шостому місяці. Тож коли настав час пологів, ми з чоловіком вирушили в дорогу. Заплативши за квартиру, в якій дочка жила після того, як від неї через зустрічі з Олексієм пішов Сергій, забрали її з пологового будинку і привезли додому. Тут, купивши все необхідне для внучки і для неї самої, стали вчити, як доглядати за малою. Від кого ця дитина, я й досі не знаю. Ірина каже, що від Сергія, але той і сама вона – чорняві, а мала – світла, як і Олексій. Після народження доньки Іра трохи присмиріла, стала серйознішою. Та щойно стосунки між нами почали налагоджуватися, як з Польщі додому повернувся її так званий «коханий». Забравши Іру з дитиною від нас, він перевіз її на орендовану квартиру, і між нами знову постала стіна відчуження. Так триває вже майже десять років. Із його подачі донька кілька разів робила аборти, за які він платив, а десять місяців тому народила ще одну дитину. Олексій тоді був за кордоном, а повернувшись і дізнавшись про народження сина, став їй дорікати, чому не зробила аборт. Хотів навіть узяти в дитини пробу для аналізу на ДНК. Та тут, мабуть, уперше за ці роки не стрималася Іра. «Ти ж постійно твердиш, що кохаєш мене, що я в тебе єдина, тоді чому ж не довіряєш?» - запитала. Це трохи вгамувало недовірливого «татуся» і примирило з появою другої дитини. Та визнавати сина своїм офіційно він навіть не збирається й далі продовжує жити на дві сім’ї. Часто виїжджаючи за кордон, залишає Ірі з дітьми на прожиття 500-1000 гривень, яких їй не вистачає. Допомоги на дітей як мати-одиначка вона не отримує вже 8 місяців – не було довідки з Житомира про склад сім’ї, яку спеціалісти управління праці та соцзахисту при бажанні могли б витребувати електронкою, зробивши відповідний запит. Але ж хіба комусь болить чужа біда? - з гіркотою зауважує згорьована мати. – В результаті Іра заборгувала чималу суму за квартиру і змушена була звідти вибратися. Якийсь час вона разом з дітьми жила по кілька тижнів у подруг, а нещодавно Олексій орендував для них якусь халупу в селі за кілька кілометрів від Нововолинська. Зі свого боку ми всіляко стараємося допомогти доньці: купуємо продукти, одяг для неї та дітей, зробили навіть ремонт і переобладнали під житло літню кухню. Та поки поряд із нею буде цей дорослий чоловік, який замість того, щоб відповідати за свої вчинки, постійно намагається розсварити нас, нічого не вийде. І вся ця історія може закінчитися дуже погано. Іра – хороша мама і дбає про своїх крихіток, але в неї немає ні нормального житла, ні стабільного доходу, тому не виключено, що дітей можуть забрати. Нам із Степаном взяти їх під опіку ніхто не дозволить – обоє маємо 1-шу А групу. Немає в нас можливості і приписати їх усіх у себе, оскільки є ще невиплачений кредит за будинок. Тому я й наважилася звернутися зі своєю бідою у пресу. Дуже хочеться, щоб про все це дізналися дружина, донька й сусіди Олексія. Можливо, тоді він залишить Ірину у спокої і дасть їй можливість влаштувати своє життя. Ми навіть знаємо хлопця, який каже, що Іра вже давно йому дуже подобається, що він хоч сьогодні готовий з нею одружитися і стати гарним батьком для її дітей.
«Я дуже люблю Олексія, але терпець мій колись увірветься»
-А мені подобається жити в селі, - заявила Ірина, з якою на прохання її матері ми зустрілися в орендованій старій хатині на околиці села, добратися до якої в заметіль буде досить непросто. – Ми купили козу, маємо дрова для грубки, весною заведу курчат, тож голодні та роздягнені мої діти не будуть. Маємо також і чотири мішечки картоплі, які я заробила, допомагаючи сусідам. Навіть якщо ми й розійдемося з Олексієм, а розмови на цю тему в нас уже були не раз, не пропадемо, - зауважує молода жінка.
А те, що Ірина й справді дуже хороша мама, видно навіть неозброєним оком: в хаті тепло, прибрано, діти веселі, постійно усміхаються і з радістю йдуть на руки до чужої людини.
-Звичайно, я люблю цього чоловіка, але й розумію, що такі стосунки не можуть тривати вічно. Колись мій терпець таки увірветься. Хочеться стабільності, хочеться мати власне житло. За майже десять років, відколи ми разом, Олексій мав би якось визначитися. Із дружиною він розлучений (сама бачила паспорт і свідоцтво про розірвання шлюбу), але чомусь продовжує жити з нею в одній квартирі. Про мене вона знає. Дочці своїй купили житло, і вона з чоловіком та дітьми живе окремо. Коли кажу Олексієві, щоб узаконив наші стосунки, в нього завжди знаходяться якісь причини і відмовки. То із землею в Польщі треба щось робити, то грошей ще більше заробити… Мамі моїй колись відповідав, що в нього немає нового костюма. В Рівненській області я знайшла непоганий будинок, просила Олексія, щоб придбав його для нас, але він каже трохи почекати. Якось сказала йому, що є чоловіки, які згодні одружитися зі мною, то він пригрозив, якщо я це зроблю, вб’є обох, - розповідає Ірина.
-Іро, а чи не здається Вам дивною ця ситуація? І чи багато треба грошей, щоб зареєструвати шлюб? Ви кажете, що Олексій вас любить, що завжди дає стільки грошей, скільки просите, що забирав із пологового будинку, коли народився ваш син, що дуже йому радів, не спускає його з рук, як приїжджає сюди. Але ж синові вже майже рік, а він і досі – безбатченко. А що буде, коли ваші діти підуть у школу? Їх же там задражнять. То, може, й справді слід прислухатися до батьків, розірвати це замкнене коло і найперше подумати про долю дітей? Тим більше, що батьки у вас не вічні, так само, як і старший більш ніж удвоє коханий.
-Я все зроблю для того, щоб мої діти мали все необхідне. Коли вони підростуть, піду на роботу. Всі потрібні документи вже є. Телефонувала в Іваничі, куди мають передати з міста мою справу, і там мені обіцяли виплатити допомогу за всі пропущені місяці. Найближчим часом маємо підписати договір про довготривалу оренду цієї хати. А з Олексієм поговорю, ще раз поставлю питання руба: або – або.
-Не впевнена, що вона так зробить, як і не впевнена в тому, що якщо ми дамо гроші на половину хати, Іра не забере дітей і знову кудись не втече. І де гарантія, що не з’явиться ще одна дитина? - зауважує пані Василина, коли коротко переповідаю їй розмову з докькою.
P.S. На прохання матері героїні публікації імена змінені.
Валентина Савчук, м. Нововолинськ
Коментарі