Каже Наталія Ільчук, яка, незважаючи на постійні розлуки зі своїм коханим, почувається найщасливішою дружиною і мамою.
Досягнувши певного віку, кожна дівчина стає Ассоль і мріє зустріти свого принца Грея, якщо не на яхті з пурпуровими вітрилами, то вірного і закоханого в неї рицаря-захисника, який зуміє вберегти її від життєвих незгод і тривог. Мріяла про такого рицаря, який став би для неї не лише вірним і люблячим коханим чоловіком, а й справжнім другом і опорою, за якою кожна жінка почувається, як за кам’яною стіною, і юна Наталія Кінах. Народилася дівчина в селі Верхнів Іваничівського району в сім’ї вчительки та робітника. Крім неї, у батьків є ще менша донька Ірина. Оскілки тато й мама працювали, а бабуся Надія мала безліч домашніх клопотів, то вихованням дівчат більше займався дідусь Леонід – постійний учасник усіх сільських розваг молоді, який добре розуміється на давніх українських звичаях і традиціях, знає безліч народних пісень, колядок, щедрівок і з молодих літ співає в церковному хорі. Навчив він цього і своїх улюблених онучок, які ще школярками стали активними хористками сільського храму.
Успішно закінчивши Бужанківську загальноосвітню школу, Наталія, підтримуючи родинну династію й наслідуючи маму та тітку Лілію, обрала професію педагога, вступивши до Володимир-Волинського педколеджу ім.А.Кримського. Навчаючись на першому курсі, дівчина на одній із студентських вечірок у вересні 2005-го року познайомилася зі студентом-третьокурсником цього ж навчального закладу, уродженцем села Заставне Іваничівського району Вадимом Ільчуком. Молоді люди швидко знайшли спільні теми для спілкування, в обох були схожі погляди на життя, тож їм уже з першої зустрічі було про що поговорити, цікаво й комфортно разом.
-Спочатку ми просто дружили, спілкувалися, ділилися радощами і турботами, а 14-го лютого, в День закоханих, Вадим, вручивши мені подарунок, запропонував зустрічатися. Відтоді наші стосунки стали серйознішими, - розповідає Наталія. – Через якийсь час обоє зрозуміли, що ми – пара, Бог створив нас одне для одного, але побратися змогли тільки через сім років. Спочатку, закінчивши коледж, я стала студенткою факультету іноземних мов (німецька, англійська, польська) Львівського національного університету ім.Івана Франка. Будучи на другому курсі, завдяки програмі обміну студентами, півроку стажувалася за кордоном – у Швейцарії, спочатку в Цюриху, потім проходила навчання у школі туризму міста Кур, а згодом – у Давосі. З Вадимом весь цей час ми могли спілкуватися лише по телефону або ж через соцмережу. Він навчався тоді в Інституті фізкультури і здоров’я при Дрогобицькому педагогічному університеті. Тож майже все наше подружнє життя зіткане із зустрічей і розлук. Якщо скласти всі роки нашого шлюбу, то за п’ять років ми прожили разом рік. Але це лише зміцнює наше кохання, а кожна зустріч перетворюється на свято, - посміхається Наталія. – Одружилися ми 6-го травня 2012-го року, якраз на мій день народження. Весілля було велике – з розмахом, оскільки справляли його вдома, в найпопулярнішому для всього села місці – школі. Вінчалися у сільському храмі Івана Богослова. Восени я знову поїхала на навчання до Львова, а коли закінчила університет, недовго насолоджувалася сімейним щастям. У квітні 2014-го року Вадима мобілізували в армію і після двомісячної підготовки на полігоні під Рівним відправили на Донбас. Воював він у Луганській області, служив у розвідці, був у Луганську, визволяв Сєвєродонецьк, Лисичанськ та інші населені пункти. Для мене це були найжахливіші дні. На той час я була вже вагітна й потребувала як моральної, так і фізичної підтримки. А замість того щодня чекала звістки від коханого. Дуже хвилювалася і переживала, чи живий, чи не поранений. Додому тоді він зміг приїхати на кілька днів у відпустку лише 28 липня, на свій день народження, а потім, коли народився наш син Ромчик. Не передати словами моїх відчуттів, коли через багато місяців розлуки і щоденних тривог я побачила його, схудлого, обвітреного, але такого рідного, на порозі нашого дому цілим і неушкодженим. «Усе, відвоювався», - із цими словами він обійняв мене, і ми довго стояли мовчки, відчуваючи стукіт наших сердець. Отримавши диплом, я після декретної відпустки стала співпрацювати з кількома німецькомовними фірмами в Європі. Працюю з ними й досі, але вдома, здебільшого займаюся перекладами. Одночасно виховую наше найбільше щастя – синочка, якому ще немає трьох років, відводжу його в дитсадок. Вадим часто їздить на заробітки в Польщу, тому ми знову місяцями не бачимо одне одного. Нинішнього року я стала навчати дітей англійської мови у місцевій сільській початковій школі. Хто в нашій сім’ї головний? Звичайно ж, Вадим. Я навіть думки такої не допускаю, що може бути інакше. У нас ніколи не було поділу на «твою» чи «мою» роботу, як це часто буває в інших сім’ях. Вадим за потреби може замінити мене на кухні, випрати білизну, прибрати в хаті чи поняньчитися із сином. У нього просто золоті руки, які вміють виконувати будь-яку роботу. Якщо говорити про кухню, то приготувати так фірмову страву Вадима – запечену курку і різноманітні салати – не вміє ніхто. Я не куштувала нічого смачнішого. Добре виходить у нього і запечена телятина, вміє чоловік готувати борщ, вареники та інші страви. Я вдячна долі за те, що подарувала мені такого судженого, який дозволяє почуватися слабкою жінкою. А ще я безмежно вдячна своїй свекрусі, що виховала його справжнім чоловіком – надійною опорою для мене і сина. І я дуже щаслива жінка, бо маю улюблену роботу, чудову сім’ю, ще живі й здорові наші батьки. Звичайно, хотілося б більше часу проводити з чоловіком, разом поїхати у подорож, побачити трохи більше світу. Та найбільша моя мрія, щоб в Україні нарешті закінчилася війна, щоб швидше настав мир, аби матері та дружини перестали отримувати похоронки, щоб нікому з чоловіків не довелося йти туди, де був мій Вадим.
Валентина Савчук, с.Верхнів, Іваничівський район
Реклама
«Я безмежно вдячна своєму коханому чоловікові за те, що він дає мені можливість бути слабкою жінкою»
Розділ новин:
Коментарі