Я бачила, як плачуть солдати…

Публікації

Ми не з терористами воюємо, а з державою-агресором Росією. І воювати маємо всі. Не можна виграти війну в цілого народу, якщо цей народ бореться і на фронтах, і в тилу. У нас є тільки перше.
Війна одинично стукає мобілізаційними повістками до простих, мирних людей. Змушує їх одягати військову форму, брати в руки автомат і йти виконувати свій громадянський обов’язок. Ось тоді лінія фронту для родин мобілізованих пролягає не десь під Дебальцевим, а посеред серця.
Тисячі українських солдатів щодня зі зброєю в руках, з молитвою на вустах і твердим переконанням, що перемога буде за нами, дають опір окупантам. Їх з безцінною допомогою підпирає інша армія – волонтерів та люблячих сердець рідних. Для решти людей триває мирне життя, адже війна клекоче «Градами» за сотні кілометрів від Волині, а її відлуння до переважної більшості приходить лише черговим «вантажем 200». Тоді ми завмираємо у скорботі, віддаючи шану черговому Герою. В решту ж днів у нас – цивільний спокій. Кафе та бари переповнені відвідувачами, вільно продається спиртне, в маршрутках точаться балачки про долар, у супермаркетах – безглузді ажіотажі…
То є війна чи немає?
Я минулого року вперше побачила, як плачуть солдати: в листопаді разом із мамою до нас в офіс «Свободи» зайшов Дмитро Головін. Зайшов, аби забрати військову форму, а я ще накинула йому теплий комбінезон для його друга-танкіста. Дмитро подякував і… заплакав. Він ішов на війну, щоб боронити свою маму, дітей, мене і Україну. 5 лютого ми провели Дмитра Головіна в останню дорогу. Герой повернувся з війни на щиті!
А тим часом у міських кафе задоволені життям люди відпочивали. Відпочивають і нині. У нас же не війна, а тільки АТО…
Йдеться не про те, щоб усі одягли військовий чи траурний одяг, закрили кафе. Навіть у роки Другої світової у великих містах ставили балетні постановки і працювали ресторани, але вся економіка, всі фабрики і заводи працювали на війну. І кожен день у країнах, які воювали, розпочинався з фронтових зведень по радіо. Тож люди розуміли, що у них – спільна доля, спільний ворог і перемога буде спільна.
Натомість у нас по телевізору показують російські серіали, по радіо крутять дурнувату попсу, а в інтернеті дописують сепаратисти… Нам забивають мізки про долар по 20, підняття пенсійного віку, транш від МВФ… Але я цього переварити не можу, бо за сотні кілометрів на Донбасі в окопах мої земляки, напівглухі від вибухів, гріються біля «буржуйки», переробленої зі старого газового балона, і десь літає та сама остання куля, що навіки залишить когось молодим.
Не зміг «однотуровий» головнокомандувач донести до кожного, що йде війна і від неї не відгородишся колючим дротом далеких блокпостів. Не зміг поставити на військові рейки промисловість країни. Практично весь тягар із продовольчого та матеріального забезпечення армії лежить на волонтерах та добрих людях. І щось я не бачила, щоб фабрика «Рошен» стала забезпечувати українських солдатів плитками шоколаду. Відповідно, й нікому зобов’язати швейну фабрику шити форму для бійців 14-ї бригади, підприємства харчової промисловості забезпечувати армію продуктами. Та якщо наших людей правильно вмотивувати, то вони навіть частину прикордонної контрабанди на армію віддаватимуть.
Інколи думаю: а як живеться з оцим усім йому, нашому Президенту? Уявляю, що він приходить додому пізно вночі, сідає і, пригадуючи кожну трагічну подію дня, що минає, плаче. Бо ж час тепер такий – чоловіки плачуть. Але тут випливає інший образ Президента. Він, либонь, не плаче, а йде у грошове сховище, подібне до сховища «мультяшного» Скутча Макдака, і рахує гроші. Особливо старанно перераховує, мабуть, купюри, що надійшли з Російської Федерації від продажу шоколаду, який виробляє його фабрика в Ліпецьку. Чи можна уявити собі, щоб у 1943 році в Берліні працювала тютюнова фабрика Черчілля? Англійці його би просто лінчували…
Ремарк сказав, що людина ніколи не стає загартованою. Вона може тільки багато до чого звикнути. От і наша влада звикла тільки рахувати гроші. А мала б цінувати людські життя.
На жаль, нині у нас країна не працює на перемогу. А коли немає відчуття війни, то суспільство не відчуває потреби мобілізовувати всі ресурси на перемогу.
Час переглянути ставлення до війни. Не мають одні вмирати, а інші – гуляти. Час ввести воєнний стан, про що ВО «Свобода» говорить постійно. І тоді не буде підміни понять безглуздими абревіатурами, стане зрозуміло, хто зрадник держави, а хто її істинний захисник. Треба перестати спекулювати, лобіювати чиїсь окремі інтереси, провести переоцінку цінностей. Від того, як ми ставимося до війни, як спільно забезпечуємо фронт, і залежить наша перемога.
Ярослава Вознюк, м.Володимир-Волинський

Розділ новин: 

Коментарі