«Воюють за ДНР переважно такі люди, які за все життя самі не заробили ні копійки»

Публікації

Житель райцентру Іваничі, вихованець тренера з вільної боротьби Івана Палія Володимир Рубан і подумати не міг, що йому доведеться взяти в руки зброю. Закінчивши на відмінно місцеву ЗОШ №1, хлопець став студентом агрономічного факультету Львівського аграрного держуніверситету в Дублянах. Будучи худорлявим і маленьким на зріст (в 11-му класі виглядав як семикласник), Володя багато часу приділяв спорту та активній громадській роботі: грав у футбол, займався вільною боротьбою, був незмінним учасником університетської команди КВК. Спорт та спеціальні уколи дали результат: уже на другому курсі він набрав 20 кілограмів і підріс на 25 сантиметрів. Активного, веселого й дотепного студента не могло не помітити керівництво вузу: на четвертому курсі декан запропонував йому вступити ще й на економічний факультет. Володимир погодився і, навчаючись паралельно, здобув другу вищу освіту. По закінченню навчання декан радив йому вчитися далі, обіцяючи хорошу роботу на кафедрі, але юнак відмовився і пішов в армію. Дуже хотів служити у повітрянодесантних військах, стрибати з парашутом, але підвело здоров’я. Його направили водієм-електриком до зв’язківців. Там Володя теж займався спортом, брав участь у всіх спортивно-культурних заходах своєї частини. Спортивна команда, яку він створив за дорученням замполіта, посіла серед інших військових частин третє командне місце.
Повернувшись з армії, Володимир хотів влаштуватися на роботу в Іваничівську РДА, але туди без трудового стажу не приймали. Йому пропонували іншу посаду, та сидіти в кабінеті й перебирати папери Володя не хотів. Тому, спробувавши себе у кількох сферах діяльності, вирішив стати пожежником. А оскільки там теж потрібні були відповідні навики, вступив заочно до Харківського університету цивільного захисту України і влаштувався на роботу в місцеву пожежно-рятувальну частину №24, де пропрацював три роки. Отримавши ступінь бакалавра, він продовжив навчання в магістратурі, яку закінчив у 2013 році з червоним дипломом магістра управління. Потім був начальником ДПРЧ у Старій Вижівці. Ця частина вже через кілька місяців стала однією з кращих в області. Але тут почалося об’єднання служб цивільного захисту, і Володимиру запропонували перевестися в Нововолинськ. Він погодився, адже на цей час у нього вже була дружина та маленька дочка Софійка, тож з’явилася можливість приділяти їм значно більше часу та уваги. Володя був щасливий: працював за фахом, мав хорошу і люблячу сім’ю, але його щастя, як і щастя всіх українських родин, затьмарила неоголошена війна на Донбасі.
18 березня 2014 року його мобілізували і направили в 51-шу ОМБр, де він пробув до травня. У числі інших мобілізованих опановував військову науку на полігоні, а вже звідти потрапив у перший батальйон територіальної оборони «Волинь».
-Заглянувши в мій військовий квиток, полковник призначив мене водієм, не поцікавившись ні моєю спеціальністю, ні званням капітана цивільної служби МНС, ні тим, що маю три вищі освіти. Я хотів було заперечити, але він мене обірвав: «Твоё дело – стоять и молчать!» Словом, ніщо в нашій державі не міняється навіть після Майдану, - зауважує Володимир. – Згодом вже на полігоні сталося так, що я врятував двох солдатів, які отруїлися спиртним і могли померти, якби не вчасна допомога. Після цього комбат призначив мене командиром відділення.
На володимир-волинському полігоні мобілізовані пробули два місяці, а 24 липня їх у повній бойовій готовності передислокували в Сумську область, де поділили на три роти. Роту, в якій служив Володимир Рубан, направили на Чернігівщину, під Білорусь. Відправляючи воїнів на схід, їх ніхто не забезпечив обмундируванням, не кажучи вже про інше військове спорядження. Багато хто з хлопців, за словами Володі, ходив у цивільному одязі.
-Під Білорусією ми пробули два місяці: стояли на блокпостах, охороняли кордон Харківської області та вертолітний завод. Якогось дня близько п’ятої години ранку бійців підняв на ноги вибух із гранатомета, за ним – другий, третій… Після п’ятого ми за кілька хвилин повантажилися на машину і кинулися наздоганяти тих, хто стріляв…
Пізніше охорону заводу і кордону перебрали на себе інші структури, а батальйон «Волинь» 18 вересня автобусом виїхав у зону АТО.
-Місцем нашого призначення було Дебальцеве. Та коли ми вночі прибули під Ізюм і зупинилися в лісі, комбат, керуючись, мабуть, якимсь шостим відчуттям, повідомив у штаб, що зламалась машина. Це, як потім стало відомо, врятувало батальйон від знищення, оскільки бойовики вже знали про нас і влаштували засідку. Тієї ночі вони намагалися захопити місто, тому методично обстрілювали не лише дорогу і всю довколишню місцевість, а навіть своїх. Затримавшись у тому лісі на п’ять днів, ми прибули 24 вересня в Дебальцеве. Нам видали ще радянські БДРМ (броньовані розвідувально-дозорні машини), «відремонтовані», до речі, на Волині так, що чотири з них стали, щойно їх розвантажили з ешелону. Справним виявився лише один. Комбат наш поїхав на передову оглядати призначені для батальйону позиції, після чого ми деякі з них змінили. Як з’ясувалося, це було правильне рішення, бо, щойно ми це зробили, противник зрівняв їх з землею. Я потрапив під Єнакієве, був командиром блокпоста, який контролював дорогу на Луганщину. Прибувши на передову, ми разом з другом вирили бліндаж і натягали туди всякої всячини, перетворивши його на таку собі маленьку Брестську фортецю. Деякі бійці кепкували, але коли вдарили «Гради», тут же прибігли ховатися. До нас часто зверталися по допомогу місцеві жителі, й ми ділилися з ними продуктами, допомагали відновлювати світло, газ, а одного разу навіть гасили пожежу. До речі, воюють за ДНР переважно такі люди, які за все життя самі не заробили ні копійки. Із пожежників разом зі мною служили Сергій Савюк з Нововолинська, який прийшов до нас у серпні добровольцем, один хлопець із Ратного та один – із Луцька. В зоні АТО ми пробули до 26 грудня, 29-го приїхали додому.
За два дні до нашої зустрічі Володимир повернувся з-під Пісок, куди вже вдруге возив побратимам продукти, ліки, одяг та інші потрібні речі. Побувавши в самому пеклі й добре знаючи потреби воїнів, він відразу ж став активно співпрацювати з іваничівським волонтером Петром Супрунюком та нововолинцями Андрієм Рєзановим і Борисом Бабійчуком.
-Я кілька місяців був на війні і добре знаю, де і які «сюрпризи» готують для нас вороги, знаю, куди і як треба ставити машину, щоб вона не натрапила на міну, - пояснює Володимир. – Це зараз, поки ми потрібні країні, нас пам’ятають і поважають. Та я не впевнений, що після того, як закінчиться війна, нас не забудуть так само, як колишніх афганців. Яскравим прикладом є видача посвідчень учасника бойових дій: у Києві кажуть, що їх видали, а в Рівному їх виписує один спеціаліст, який пішов у відпустку…
Валентина Савчук, м.Нововолинськ

Розділ новин: 

Коментарі