«Війна сниться мені ночами, і я не раз ловлю себе на думці знову повернутися туди»

Каже 47-річний нововолинський шахтар Микола Кравчук, який більше року захищав Батьківщину на сході.
Кілька тижнів тому ми писали про сім’ю Кравчуків, яка вже більше 20 років мешкає у Нововолинську в чотириповерховій малосімейній «хрущовці» на вулиці Винниченка. Це вони перетворили свій двір на маленький світ казки, який за цей час поповнився новими персонажами. Тут з’явилися ведмідь, заєць та ще кілька створінь, виготовлених братами Миколою та Володимиром Кравчуками із подачі Миколиної дружини Людмили.
Микола народився у селі Морозовичі Іваничівського району. Військову службу проходив у будівельному батальйоні, виготовляв на механічному заводі в Жулянах крила для літаків. Але це не означає, що служба була легкою. Як і всі солдати в армії, юнак їздив на військові навчання, стояв на варті та виконував інші обов’язки. Після демобілізації у 1991 році він влаштувався на роботу трактористом на шахту №4. Трохи згодом, коли в сім’ї народилися дві доньки і зросли матеріальні потреби, перейшов у ВШТ (служба доставки обладнання і матеріалів на вуглевидобувні дільниці), а ще через рік – у лаву, де пропрацював майже 20 років.
В армію 46-річний Микола Кравчук знову потрапив під час четвертої хвилі мобілізації. 3 березня 2015 року, коли чоловік піднявся на поверхню після зміни, у табельній йому вручили повістку з військкомату. Там шахтарям сказали: їх викликали нібито для уточнення списків, але вони мають пройти медкомісію. А вже 9 березня прийшов наказ з’явитися у військкомат із речами.
-З Нововолинська нас тоді призвали 10 чоловік, усі шахтарі. Я, Тарас Слюсарук, Анатолій Шемчук, Степан Локшин і Петро Мороз, який два місяці тому повернувся додому в цинковій труні, потрапили у 95-ту Житомирську бригаду, де ми близько місяця проходили навчання. Потім нас відкомандирували у 8-й Чернівецький мотопіхотний батальйон, з яким ми згодом опинилися поблизу Генічеська на Херсонщині, оскільки, за даними розвідки, 9 травня десант «зелених чоловічків» нібито збирався штурмом прориватися на нашу територію із Криму. Та штурму не відбулося, і наш батальйон разом із 9-м Вінницьким батальйоном територіальної оборони перекинули у с.Миколаївку Харківської області, а далі – у Першотравневе, що знаходиться кілометрів за 30 від кордону з Росією, - згадує чоловік. – По сусідству з нами стояли також бійці тербатальйону «Волинь». На Харківщині ми пробули до кінця липня, а 1 серпня нас перекинули в с.Трипілля Донецької області. Далі ми пройшли по кругу с.Дружбу, Попасну, Артемівськ, Слов’янськ (там дислокувалися підрозділи 14-ї ОМБр) і Солідар. Поблизу останнього пробули місяць. Розташували нас на другому рубежі (перед нами і за нами стояли інші військові підрозділи), але все одно доводилося постійно бути насторожі: бойовики не раз робили спроби прорватися вглиб нашої оборони. Потім надійшов наказ командування передислокуватися у шахтарське містечко Золоте, де ми зустрілися зі своїми земляками – гірниками з Нововолинська, які виїхали туди ще в 90-х роках. Вони дуже радо нас зустріли. Хоча й самі живуть дуже бідно, але дізнавшись, що ми теж шахтарі, готові були поділитися останнім шматком хліба. У мене тоді склалося враження, ніби я знову вдома, на Волині: такі ж терикони, хати і паркани під бляхою та довгі шахтарські бараки. Мешканці містечка показали нам меморіальну дошку, встановлену ними на місці загибелі сім’ї волинян, яку замордували і вкинули напівживими у ствол шахти сепаратисти. Правда, так гостино і радісно зустрічали українських військових далеко не скрізь. Коли ми спочатку ввійшли на територію Донбасу, то не раз бувало, що місцеві плювали нам в обличчя, обзивали нецензурними словами і завжди намагалися ставити палки в колеса. Основна їхня претензія звучала так: «Чого ви сюди приперлися? Вас ніхто не кликав». Ще дехто заявляв, що не хоче бачити на Донбасі ні київської влади, ні Росії, а будувати щось своє. Зовсім інша ситуація була на Харківщині. Там люди привітніші до «західняків», особливо діти, з якими ми постійно ділилися тушонкою, згущеним молоком і печивом, яке нам доставляли волонтери. З часом ситуація дещо змінилася, багато хто «прозрів» і на Донеччині, але не настільки, щоб можна було сказати, що ми там бажані гості. Я служив у роті матеріального забезпечення, доставляв бійцям на передову боєприпаси, харчі та іншу військову амуніцію, мав у підпорядкуванні п’ятьох бійців і звання старшого солдата. І якось, пригадую, коли ми затоварювалися на базі в Артемівську боєприпасами і продуктами, на нас, мабуть, за наводкою місцевих, напали сепаратисти, змусивши прийняти бій. Звичайно, там є й такі люди, чиї рідні теж служать в українській армії і захищають нашу державу. Із Золотого наш батальйон десь через місяць перекинули у район трикутника Камишуваха-Артемівськ-Попасна, де ми провоювали більше півроку. Було дуже тяжко, особливо взимку, коли термометр показував 33 градуси морозу і постійно дули сильні вітри, від яких у бійців навіть під балаклавами обморожувалося обличчя і сльозилися очі, адже там степ. І хоч особливих проблем із матеріальним забезпеченням армії тоді вже не було, армійські інтенданти забезпечували і продуктами (тушонки, ковбаси, різних круп було вдосталь), і військовою амуніцією, в тому числі й бронежилетами, але нехай би пан Порошенко сам постояв на блокпосту у 33-градусницй мороз у тих зелених куртках, які видавали бійцям. Берців, що багато років лежали на складах, нам теж ледь вистачало на кілька тижнів. Тут мене вже виручили наші нововолинські хлопці – Борис Бабійчук і Андрій Рязанов, які доставили берці відразу, як тільки дружина до них звернулася. Вони були хоч і не нові, але в них я проходив рік. Ці хлопці також у перші дні після мобілізації забезпечили нас бронежилетами, формою німецького виробництва і розгрузками, хоча далі з нами більше співпрацювали вже чернівецькі, вінницькі та полтавські волонтери. Що стосується віку бійців, то в нашій роті служили як зовсім молоді хлопці, так і 60-річний чоловік, який, оформивши юридично документи, пішов в армію замість онука. Дідівщини не було: як і в шахті, ми всі робили одну справу – боронили свою країну від ворогів, – посміхається чоловік.
У січні 2016-го батальйон, в якому воював Микола Кравчук, об’єднали з 9-им та добровольчим батальйоном «Донбас», перейменували на батальйон спецпризначення «Івано-Франківськ», а бійців відправили на ротацію у Дніпропетровськ, звідти – у Рівне, а у квітні демобілізували, хоча хотіли знову відправити на схід.
-Зараз багато хто з моїх колишніх однополчан воює, декого вже немає в живих, як-от Петра. Нещодавно бачив по телевізору, як загинув у танку зі своїм екіпажем ще один мій побратим, з яким разом пройшли воєнними дорогами ще з Херсонщини. В люблячому колі сім’ї я ніби й відійшов від усього цього, але війна сниться мені ночами і я не раз ловлю себе на думці знову повернутися туди. Дружина, звичайно, проти, і здоров’я підводить – я тепер навіть у шахту комісію не пройшов, але бажання повернутися на війну стає все більшим.
Валентина Савчук, м. Нововолинськ

Розділ новин: 

Коментарі