Віталій Радецький: почесний громадянин міста чи «парадний» генерал?

Прочитавши статтю в газеті «Місто вечірнє» «Почесні громадяни міста Володимира-Волинського. Хто вони?» (№30 від 23 липня 2015 року), я прийшов до висновку, що в число заслужених у нашому місті бджіл-трудівниць потрапив і трутень, та не простий, а в чині генерала армії №1. До того ж ще й кандидат історичних (а чому не воєнних?!) наук.
Це генерал армії України Віталій Григорович Радецький. Рішенням Володимир-Волинської міської ради №17/13 від 11 липня 2007 року за визначні заслуги перед територіальною громадою у вирішенні питань економічного та соціально-культурного розвитку міста цій людині присвоєно звання «Почесний громадянин». Які ж конкретно заслуги Віталія Григоровича маються на увазі? Швидше за все це такий оригінальний подарунок зробив для генерала мер міста Петро Саганюк за сприяння у вирішенні їхніх особистих шкурних питань.
Місто – це великий оркестр, і тут все залежить від диригента. А він у нас з великим стажем і може впливати на прийняття будь-яких рішень. Наші міські депутати залюбки проголосують, тим більше, якщо це рішення співпадає з їхніми власними інтересами. Взяти для прикладу випадок, коли громада міста звернулась до депутатів з питанням заборони продажу спиртних напоїв після 22-ої години. Депутати це рішення не підтримали, а чому, ламати особливо голову не треба.
Та повернімося до пана генерала Віталія Радецького. Що це за особистість? Перш за все, друг міського голови. Взаємною дружбою вони тільки пишаються.
А почалася ця дружба у 1984-1987 роках, коли пан Радецький був командиром 51-ої дивізії (таке військове з’єднання на той час дислокувалось у Володимирі-Волинському– Ред.). Ветеранам дивізії і їхнім родинам, як і багатьом жителям міста, цей період запам’ятався тим, що розподіленням дефіцитних товарів у військторзі займалася дружина командира дивізії. Все було під її контролем. Жіноча рада з’єднання не мала ніякого впливу. Скільки часу минуло, а мешканці Володимира-Волинського досі не забувають сімейку генерала, його синочків, які хамили вчителям, а татусь ще й погрожував тим педагогам, які скаржилися, звільненням з роботи з анулюванням диплома.
Недавно в газеті «Волинь-нова» прочитав спогади колишньої вчительки української мови школи №3 Лідії Тимчишиної. Виявляється, синок Радецького систематично прогулював уроки української мови. Тато на зауваження педагогів чванливо відповів, що його син «телячої мови» не вивчатиме! І після таких слів ця людина - Герой України!?
З жовтня 1993 року Радецький – міністр оборони України. Президент Леонід Кравчук присвоїв йому звання генерала армії. Віталій Григорович став першим в Україні військовим, хто удостоївся такої честі. Правда, введення звання генерала армії в українському війську було потрібне, як корові сідло. Для нашої армії вистачило б і генерал-лейтенанта. Ставлю за приклад Анатолія Гриценка. Він прийшов на посаду міністра оборони у званні полковника і в тому ж чині залишив пост. Оскільки поганий приклад Леоніда Кравчука виявився заразним, то й почали після Радецького плодитися в нашій армії бездарні генерали, які лише хизувалися своїм званням.
У 1994 році, коли проходила кампанія з виборів Президента України, міністр Радецький дав офіційне розпорядження військам збирати підписи на підтримку Леоніда Кравчука. Це був відкритий тиск на військових, нахабне використання службового становища.
Народ віддав голос за Леоніда Кучму, і заповзятий міністр оборони загримів зі своєї посади. Деякий час він знаходився в розпорядженні нового міністра оборони, поки Віталію Григоровичу таки знайшли посаду, про яку можна сказати словами байкаря: «Щуку кинули у річку…». В серпні 1995 року генерала армії Радецького призначено головним інспектором Міністерства оборони України. Треба ж було кудись подіти генерала №1.
У радянській армії таку інспекцію називали «Райська група». До її складу входили всі списані генерали і адмірали. Там вони перебували до глибокої старості, хоч толку від них не було. Замість того, щоб піти з такої посади з гордо піднятою головою, моральний слабак Радецький залишився, бо служба для нього була справжньою лафою. Що він інспектував в армії, яка щодня втрачала боєздатність, в якій різко падала дисципліна, а командний склад являв собою справжнісінький бардак, – не зрозуміло! Цілком очевидно, що саме із-за подібних інспекторів, які не бачили далі свого носа, українська армія дійшла до такого стану, в якому зустріла чужоземну агресію, бо бойова підготовка була абсолютно відсутня.
Проте варто було панові інспектору під час Помаранчевої революції постояти на трибуні поруч з Віктором Ющенком, як відразу в 2005 році він стає начальником Національної академії оборони України. Цю посаду він обіймав до 2009 року. За цей період отримав від Президента Ющенка ордени Богдана Хмельницького І і ІІ ступенів (ІІІ ступеня одержав ще від Кучми). У 2006 році Національний університет «Львівська політехніка» зробив генерала кандидатом історичних наук. І це було б смішно, якби не так гірко.
Словом, Віталій Григорович Радецький обріс не стільки заслугами, як почестями. Хоч найбільше йому пасують такі звання, як «Почесний завітайло Володимир-Волинської міської ради», «Почесний друг Петра Саганюка», «Почесний гість дивізії». Щодо дивізії, то під час візиту «друга» його зустрічають по повній програмі, щедро накривають лісову галявину або ж замовляють шикарний столик у ресторані. Запитаєте, на чому будується дружба генерала і мера міста? На спільних інтересах, які базуються на тому, щоб пожити «на халяву», нахапатися дармових орденів, звань, покупатися у славі, загребти жар чужими руками.
Шановна громадо! На золотоносній ниві України за 24 роки незалежності розвелось безліч паразитів, які витягують з людей зароблені гроші. Це різного типу професори на кшталт Януковича, який не читав написаної ним книги. Це доктор економічних наук Захарченко, який чомусь затесався в міністри внутрішніх справ. Це парадний генерал Радецький, який перекотиполем бігав від одного Президента до другого. Хіба це авторитет для нашої армії, для підростаючого покоління?! Якщо і є в цій персоні щось військове, то це старорежимне солдафонство, яке передбачає сліпе виконання при відсутності логічного мислення. Їх багато таких, і всі вони як не у Верховній Раді, то ще біля якогось урядового корита! Чи не час вже їх відігнати від того корита, бо той, хто прийшов у світ людиною, а не каменем, «байдужим не має права бути!»
Василь Романюк, полковник, ветеран війни, учасник бойових дій в Афганістані, ветеран МВС України, кавалер двох бойових нагород

Розділ новин: 

Коментарі