Віктор Сапожніков: «В Україні завжди чомусь спочатку пускають уперед потяг, а вже потім – паровоз»

Публікації

Наближається до завершення 2015 рік – багатий як для всієї України, так і для шахтарського Нововолинська на сумні та радісні події. Правда, сумних було значно більше, адже на Донбасі вже майже два роки триває жорстока війна, яка забрала і продовжує забирати людські життя, залишаючи по собі розруху, безлад і тисячі скалічених доль. Не обминуло горе й місто гірників. Серед загиблих – більше десяти його вірних синів.
Про те, яким був і є цей рік для міської влади і чого очікує міський голова від року наступного як у діловому, так і в особистому житті, наша розмова з мером Нововолинська Віктором Сапожніковим.

«Рік починався з шахтарських проблем – ними й закінчується»
-Хоча до Нового року та різдвяних свят залишилися лічені дні, у мене, як і в багатьох українців, немає святкового настрою і піднесення, які мали би бути в цей час. У місті й досі є ряд проблем, які, на жаль, перейдуть у рік наступний – рік високосний і, як я прогнозую, важкий. Найбільш гнітюча для мене як для міського голови проблема шахтарів, невиплата їм заробітної плати, та й сама перспектива існування вугільної галузі на Волині не радує. Якщо сьогодні енергетичне вугілля на наших копальнях стало неліквідним товаром, відпадає необхідність нарощувати його видобуток чи й взагалі видобувати. І коли ти ніби головою об стіну б’єшся, намагаючись довести всім – від міністра до прем’єра, що так не можна чинити з людьми, не можна кидати їх напризволяще. Дайте гірникам можливість поступово перейти від дотаційної галузі до бездотаційної, поверніть економічну зону, залучіть інвесторів, а у відповідь – глухе нерозуміння, це вже край. Якщо спочатку урядом приймається рішення про те, що наші шахти – це стратегічні об’єкти, потім тут же рішення про їхню приватизацію, а далі – про закриття, то якось треба визначитися, що казати людям, адже їм щодня треба щось їсти, у щось одягатися, зібрати дітей у школу, взути їх, одягнути. Тим більше, що шахти – це державні підприємства! І саме держава повинна про них дбати. Вони віддані у підпорядкування Міністерства енергетики й вугільної галузі, але зі всіма своїми болючими проблемами шахтарі йдуть до мене. Ідуть за тією ж зарплатою, яку я їм не плачу, просять вирішити ряд інших питань, які не належать до компетенції і можливостей міського голови. Тим більше, що всі податки, які сплачують наші копальні, ідуть в казну Іваничівського району, хоча жоден із його колишніх та нинішніх керівників ні разу не бував у столиці й ніколи не цікавився шахтарськими проблемами. А коли я ставлю ці питання перед депутатами Верховної Ради, перед прем’єром та іншими високопосадовцями, у відповідь чую лише одне: «Немає грошей…». Скільки років ми вже говоримо про десяту шахту, а виявляється, що у прогнозах бюджету наступного року про неї взагалі не згадується. Це одна з ключових тем, які я не можу обминути, оскільки рік цей починався з шахтарських питань, ними й закінчується. Із них почнеться наступний, - зауважує міський голова.

«Дуже хочеться, щоб усі задекларовані фрази про децентралізацію влади стали реальністю»
-З іншого боку, хочу зазначити, що 2015 рік для Нововолинська, як і для багатьох інших міст краю, був сприятливим на перевиконання бюджетів. Ми отримали додаткові кошти, за рахунок яких змогли перекрити індексацію зарплат учителям і медикам, хоча, ще раз наголошую, це повинна була зробити держава! Прикро й те, що закінчується грудень, а в нас і досі немає головного кошторису країни. Невідомо, які галузі будуть фінансуватися з державних, які з обласних, а які з місцевих бюджетів, у яких пропорціях. Невідомо також, якою буде податкова база, хоча все це мало би бути зроблено ще у вересні. Зараз тільки лінивий не говорить про децентралізацію та передачу повноважень на місця, а на практиці нас чомусь ставлять в такі умови, що ми ні на що не можемо вплинути. Нам постійно диктують і скидають зверху якісь непродумані ідеї, які мусимо самі розгрібати. Знаєте, як ото в Остапа Бендера: «Ідеї наші, а бензин – ваш». От і нещодавно прозвучало нібито органи місцевого самоврядування повинні взяти в комунальну власність профтехосвіту та коледжі. Якщо це буде зроблено, то обійдеться міському бюджету у 46 мільйонів гривень. А хтось запитав, чи спроможні ми утримувати ці заклади? Чи все це робиться для того, щоб нашими руками закрити ці галузі? Уряд прагне переробити податкову базу, прийняти ряд інших законодавчих актів. Але ж у нас є Конституція – найвищий Закон, згідно з яким повинні прийматися всі інші. І там написано: «Держава бере участь у формуванні місцевих бюджетів, і витрати, пов’язані з прийняттям рішень вищестоячих органів, компенсуються державою». Тобто, якщо на утримання місцевим бюджетам хочуть передати профтехучилища і коледжі, то повинні передати й відповідні кошти. Інакше я особисто буду переконувати депутатів не голосувати за таке нововведення. Тепер щодо децентралізації. Наведу приклад, як усе це відбувалося в Польщі. Десь років 15 тому Сейм прийняв там рішення про підвищення зарплати бюджетникам за рахунок місцевої казни. Місцеві органи самоврядування взяли в банках кредити, виплатили за них відсотки, а потім подали позови до суду і виграли їх. І Сейм повернув їм усі кошти. Оце децентралізація, оце демократія! Це дійсно те, до чого ми повинні йти. Або взяти Фінляндію. Там без погодження із Союзом муніципалітетів не приймається жоден закон, який хоча б у якійсь мірі стосується діяльності органів місцевого самоврядування, не кажучи вже про фінанси. А що робиться в нас? Я особисто є членом правління Асоціації міст України. Але жодне наше рішення взагалі не береться до уваги. Сьогодні уряд приймає бюджет, і ніхто тебе ні про що не питає. Тож усе це аж ніяк не додає нам святкового настрою. А взагалі місто готове до свят. У день святого Миколая відбулося урочисте відкриття ялинки, я особисто традиційно вручив подарунки дітям-сиротам, тобто все, що покладено в цьому плані на міську раду, зроблено. А це і часткове фінансування армії та бюджетної сфери, індексація зарплат, часткова компенсація перевізникам пільгового проїзду у транспорті, підручники для шкіл і т. д., тобто все те, що мала б робити держава. Тому дуже хотілося б, щоб слова у нас не розходилися з ділами, щоб усі ці задекларовані фрази про демократію та децентралізацію стали реальністю. Дещо хочу сказати і про адмінреформу, про яку зараз уже ніхто не говорить. Нещодавно я був на нараді в області, де виступав сільський голова с.Зимне, який розповів наступне: люди приходять до нього і скаржаться на те, що після об’єднання їхніх громад абсолютно нічого не змінилося, хоч після виборів уже минуло два місяці. І я поділяю його думку: перед тим, як проводити адмінреформу, потрібно, щоб у державі спершу прийняли не менше 20-ти відповідних законів, які б дійсно дали можливість об’єднаним громадам рухатися вперед і покращити своє життя. А наші законотворці та уряд чомусь завжди спочатку пускають уперед потяг, а вже потім паровоз. От і маємо те, що маємо.

«Полювання для мене –та віддушина, яка допомагає відпочити душею»
-Вікторе Борисовичу, в місті ходить багато чуток навколо будівництва сміттєпереробного заводу. Чи не могли б Ви пролити світло і на це питання?
-Говоритиму лише про Нововолинськ, хоча це стосується всієї України. Жодної гривні з міського бюджету ми не витратили на те, щоб будувався чи не будувався цей завод. Дольовою участю нашого міста в цьому проекті була земельна ділянка, площею 4 гектари. Проведена експертиза, є інвестор, який привозив сюди представників інших міст, котрі теж планували будувати в себе такі заводи. Тож перспектива на майбутнє поки що залишається. Чому не починаються роботи? Відповідь дуже проста: жоден інвестор не стане ризикувати і вкладати десятки чи сотні мільйонів доларів або євро в економіку держави, де немає стабільності, нормальних законів і умов для бізнесу. В нас постійно міняється податкова база, ми весь час знаходимось у якійсь перебудові. Тобто, під час гри змінюються її правила. Де таке чувано?
-У нашій розмові ми багато уваги приділили різним проблемам, а чи є у міського голови якась віддушина, що допомагає йому відновити сили та енергію? Не раз чула, що Ви добре граєте на гітарі й любите бувати на природі з мисливською рушницею…
-Раніше я грав не лише на гітарі, а й на баяні. Та нещодавно подарував його товаришеві, оскільки він довго стояв у мене на горищі без діла. Є в мене вдома й гітара, але сучасна проза життя якось не надихає на те, щоб брати її в руки. Кілька акордів ще можу взяти, але забув уже, коли робив це востаннє – все не вистачає часу. На полювання дійсно ходжу. Мисливцем став у 40 років, бо життя – це рух. А мені, як нікому, потрібно рухатися, оскільки постійно впродовж дня доводиться сидіти, якщо не в кабінеті за столом, то в машині. А полювання для мене насамперед психологічне розвантаження і спілкування з природою та друзями (щороку ми полюємо в одній і тій же компанії). Словом, це та віддушина, яка допомагає трішки забути про справи і відпочити душею. На полюванні я інколи можу дозволити собі сходити навіть у загон. Тут ти цілий день на ногах, цілий день у русі. Тут відволікаєшся від щоденних проблем, хоча це й досить складно, бо навіть тоді в голові постійно крутяться думки про те, що маю зробити завтра, як краще вирішити це чи інше питання. Дуже люблю походити полем за зайцями, купив навіть відстрілочний квиток, але зайців тепер дуже мало. Мій найбільший мисливський трофей? Цього року вдалося підстрелити лиса і невеликого кабанчика. Щодо найсокровеннішого бажання під Новий рік, то воно пов’язане з існуючими проблемами. Дуже хочеться, щоб закінчилася нарешті війна, на яку зараз так багато списується, щоб була справжня децентралізація і Україна дійсно стала процвітаючою європейською державою. В особистому плані – здоров’я. Буде здоров’я – якось проживемо. А на рівні міста – бюджет і шахтарі.
Валентина Савчук, м.Нововолинськ

Розділ новин: 

Коментарі