«Відчуваю, як падаю у прірву»

У редакцію газети «Місто вечірнє» звернувся 22-річний володимирчанин Олександр (імена героїв змінені за бажанням юнака). Він вирішив розповісти історію свого кохання, аби наші читачі не повторювали його помилок.
Познайомилися вони восени, як зараз часто буває, в Інтернеті, на одному із сайтів для спілкування. Юнака вразила фотографія, де довге розкішне волосся закривало обличчя дівчини... її звали Ірена. З перших хвилин віртуального спілкування Олександр зрозумів, що дівчина особлива. Розум, простота, а головне – щирість і відкритість Ірени вражали хлопця. Перші емоції, які виникли при спілкуванні, неможливо передати – це був суцільний позитив. Минуло не більше тижня – і між Іренкою та Сашком виникли теплі стосунки. Юнак розповідає, що то був чудовий період його життя. Він – різкий і прямолінійний у спілкуванні з оточуючими - відчув, що комусь потрібний, що у стосунках можна не лише віддавати, а й брати.
– Одного дня Іренка сказала, що починає у мене закохуватися. А я не був упевнений, навіть коли відкриюся, чи зможу зробити її щасливою...
Ці сумніви були його найбільшою помилкою. Логіка виявилася сильнішою. Сашкові Ірена шалено подобалась. Коли дівчина дивилася на нього, душа хлопця розквітала. Коли торкалася своєю рукою його руки – серце билося швидше. Проте Олександр так і не дав зрозуміти дівчині, що вона йому не байдужа. Натомість він створив бар’єр між собою та коханою. Хлопець сказав, що серйозних стосунків між ними бути не може. Він, обманюючи себе, переконав дівчину, що не кохає її, а стосунки їхні не мають шансів. Щось із середини кричало: «Навіщо, що ж ти робиш? Це ж та єдина, яку ти шукав!»  Але, на жаль, цей голос він заглушував логікою. «Здавалося, трохи часу - і все забудеться, кожен житиме далі своїм життям, - розповідає Олександр. – Та виявилося, що я таки закоханий. Розумів це, але намагався продовжувати жити так, як до зустрічі з Іреною. Постійні відрядження, поїздки, робота, розваги з друзями, здавалося б, мали приглушити почуття, але вони все виривалися на волю. Ми з Іреною листувалися, іноді навіть я телефонував і розумів, що вона таки зуміла впоратися з почуттями. Я був радий за неї, а може, лише змушував себе так думати. Чекав, що ось-ось – і у мене мине це марення...» Але воно не минуло.
Із кожним днем Сашко все більше відчував, що його тягне до коханої. Лише вона була в його думках, нею він жив, захоплювався і страждав... При кожній випадковій зустрічі чи телефонній розмові серце хлопця стискалося. Почуття було настільки новим і сильним, що терпіти його більше не було сили. І хлопець вирішив розповісти все коханій, спробувати повернути стосунки.  Він своїми вчинками показував дівчині власні почуття, а потім, радісний, що врешті зважився, розмовляв із нею, проте марно... Сашко не відчув взаємності.
-Я вирішив, що досить сидіти і чекати, - продовжує свою історію юнак. – Я прагнув, щоб кохана відчула: вона мені потрібна, я хочу, аби вона якнайбільше посміхалася, а головне, що я хочу належати їй. Тоді мені  прийшла ідея про тиждень подарунків. То був не зовсім тиждень – лише п’ять днів, але мені здалося, що Іренка була приємно здивована.
Юнак щодня робив Ірені різні подарунки. То були одинадцять троянд, потім – книга із закладкою на пам’ять про кохання, телеграма, цукерки, навіть контурна карта і набір олівців із запискою: «Я дарую тобі увесь світ. Розмалюй його для себе». Все це юнак передавав у різний час, подарунки завжди були несподіванкою для Ірени. Сашкові здавалося, що в нього є шанс. Душа боліла вже не так сильно, а світ знову став кольоровим. Після тих п’яти днів хлопець освідчився. Юнак пригадує, що в ту мить відвертим як ніколи, вперше був готовий віддати своє серце іншій людині, без жодних умов. Та реакції майже не було.
-Я відчув, як падаю у прірву. Проти мене застосували мої ж методи. Почувався розчавленим, але вирішив, що це нічого не змінить. Я кохав, кохаю і досі. І надія як була, так і залишається, - каже Сашко. – Водночас я зрозумів, що кохана бачить мене таким, яким я себе показав їй раніше, адже люди, на її думку, не змінюються. Проте насправді – змінюються, та й моя тодішня стриманість була лише маскою. Як я хочу зараз, аби кохана побачила мене справжнього, яким бачать мене друзі та рідні.
Робив Сашко й інші спроби повернути дівчину, та щоразу розумів, що шансів, здається, немає. «До людей потрібно ставитися так, як ми хочемо, аби ставилися до нас. Тепер я це не лише знаю, а й переконався на власному досвіді. Стосунки – річ тендітна, їх повинні плекати двоє. Я страждаю, бо зруйнував найцінніше – кохання. Але моя надія ще жива. Як співав Висоцький: «Я дышу, а значит, я живу. Я живу, а значит, я люблю», - підсумовує Сашко. – Я дуже хочу, аби люди, які читатимуть це, не повторили мою помилку і зробили відповідні висновки. Крім того, ця публікація, напевне, буде моєю останньою спробою завоювати своє щастя».
Зараз Сашко та Ірена живуть кожен своїм життям. Вони переймаються роботою, зосереджені на власних досягненнях, проводять час із друзями. Хлопець кохає Ірену, вона ж про його почуття знає, але не вірить їм або ж просто нічого не відчуває до юнака. Він сподівається, що найближчим часом усе вирішиться.
Юлія Оберук

Розділ новин: 

Коментарі