«Весь час думаю, чи збудуємо ми наш, новий український світ»

Колишній селецький сільський голова трьох скликань Марія Музика ділиться роздумами про сучасні проблеми волинського села.
У 1998 році Марія Музика, жителька села Селець, була вперше обрана сільським головою Селецької сільської ради. Потім люди ще двічі переобирали її на цю посаду. Часи були складні. Але село жило. Сільський голова вникала у всі проблеми, намагалася допомогти людям, сприяла змістовному проведенню дозвілля.
Марія Музика (Сенега) народилася в Сельці 1953 року. Свою трудову діяльність пов’язала з рідним селом. Після закінчення Львівського зооветеринарного інституту працювала головним зоотехніком колгоспу імені Димитрова. Затим стала сільським головою. Вже декілька років Марія Йосипівна на заслуженому відпочинку, але проблеми села продовжують хвилювати цю мудру жінку. Поділитися своїм баченням проблем Марія Йосипівна вирішила з нами.
-Маріє Йосипівно, у Вас за плечима значний досвід роботи з людьми як очільниці сільської ради. Як Ви ставитеся до новоствореної ОТГ?
-Скажу чесно, що спочатку я ставилася з великою надією. Але зараз можу зізнатися, що більшість цих надій не збулися. На мою думку, ОТГ є надто великою. Зимнівську громаду можна було б ще розділити на дві ОТГ. Єдине, що змінилося в моєму рідному селі, це те, що сільську раду перенесли в інше приміщення. А як було зручно, коли і сільська рада, і правління сільськогосподарського товариства, і поштове відділення були поруч. Людина відразу вирішувала декілька питань. На місці вирішувалися питання між сільською радою і керівництвом товариства.
-Ви помітили лише негативні зміни, чи все-таки є позитив?
-Як вам сказати, не вважаю себе в праві критикувати, бо знаю, що керівна посада не є легкою. Влада не йде назустріч людям, яким не вистачає пенсій і зарплат на найнеобхідніше. Тарифи на енергоносії аж зашкалюють. Ніде в світі немає таких тарифів. Стали мало спілкуватися люди. Пригадаймо, скільки у нас проводилось цікавих свят: свято невісток, зятів, тещ, свекрух. А яким гарним було свято Івана Купала, і зворушливим – свято вдів. Тепер лише День села, але люди є пасивними глядачами, а не учасниками.
-Що Вас найбільше тривожить, засмучує?
-Насамперед війна. Гинуть молоді люди, саме ті люди, яких в майбутньому буде не вистачати. Не можу пояснити, чому державні мужі не хочуть сісти за стіл переговорів. По-друге, хвилює заробітчанство. Комусь здається, що там, за кордоном, гребуть гроші лопатами, шукають кращого життя, але це не так. Люди живуть в розлуці з сім’ями, з діточками, гроблять здоров’я, психіку. Та й мами спокійно не сплять. А ще багато заробітчан можуть залишитися за кордоном, і ми знову їх не дорахуємося в майбутньому. Їхній розумовий і фізичний потенціал працюватиме на іншу державу. Це вже ми пройшли, але висновку не зробили. Лише хвалимося тим, що в іншій країні те чи інше здійснив українець. Але зробив для іншої держави, не для нас. Хіба цього не можна було уникнути? Я не розумію, куди зникли наші ферми, городні бригади, ставки з рибою. Я пам’ятаю, як великі машини везли із Сельця повні кузови капусти, картоплі. Горами лежали огірки та помідори. Городня бригада в Сельці займала в районі друге місце після Житанської. А куди поділися наші заводи: цегельний, виноробний, завод сухого молока, комбікормовий, консервний? А це робочі місця наших дітей. Щось у нас не так, а що не так і чому, не можу збагнути. Було все, бо керівники дбали про людей, про створення робочих місць. Мені відомий випадок, коли голова колгоспу відмовився засуджувати крадія, бо в селі потрібні були робочі руки.
Сьогодні на велику повагу заслуговують сільськогосподарські товариства, які ще збереглися. Я низько вклоняюся фермерам та одноосібникам, які трудяться в поті чола й дають змогу заробити копійку іншим. Але держава повинна йти їм назустріч, надати безвідсоткові кредити і тим самим заохотити інших. Тоді село відродиться.
На місцевому рівні мені не дає спокою байдужість і пасивність людей. Ось у Сельці останнім часом запалахкотіли пожежі, трапляються крадіжки. Я не вірю, що ніхто не знає паліїв та крадіїв. Знають, але мовчать, бо бояться. Над громадою взяли верх люди з недобрими намірами. Немає згуртованості, відсутня взаємодопомога, взаємотурбота. Коли я очолювала сільраду, ми утримували на балансі пожежну машину. Сьогодні в селі палає хата і немає машини, а пожежа не чекає, поки прибудуть вогнеборці з міста. Чому так?
-Що б Ви порадили односельцям і всім громадянам ОТГ?
-Сільська рада починається для кожного з нас зі своєї рідної хати. Є злагода і мир в кожній хаті – буде злагода і в селі. Не можна замикатися лише своїм життям. Ви подивіться, що люди збайдужіли навіть до храму. У велике свято зовсім мало людей. А Ісус казав, що по нашій вірі нам і буде дано. Ось і маємо те, що маємо. Не будують дороги. Значить, так і буде. Ніхто не береться вияснити, чому зупинилось фінансування, куди поділися наші гроші.
-Маріє Йосипівно, Ви, бачу, не відстаєте від ритму життя. Застала вас на власному городі за роботою…
-Намагаюсь не відставати, хоч літа нагадують про себе і здоров’я підводить. Але не розслабляюся, займаюся господарством, допомагаю дітям і онукам. Шкода, що праця селянина сьогодні дуже низько оцінена. Ось тому не раз ставлю собі питання, перефразовуючи відомий вислів: «Чи збудуємо ми наш, новий український світ?»
Антоніна Булавіна, с. Селець, Володимир-Волинський район

Розділ новин: 

Коментарі