Оксана виросла в мальовничому селі поблизу Луцька, проте завжди мріяла жити в місті. Дівчина закінчила школу, а згодом декілька місяців наполегливо готувалася до вступу в інститут. Оскільки родина не була заможною, Оксана розраховувала винятково на свої знання. Їй пощастило стати студенткою. Дівчина була переконана, що досягнути своєї мети і залишитися жити в місті можна за двох умов: мати вищу освіту й уміти працювати з комп’ютером. Про кохання тоді чомусь не думала...
Після закінчення навчання їй усміхнулася доля і вдалося влаштуватися за фахом на державне підприємство. Адміністрація допомогла дівчині поселитися в гуртожитку. Здавалося, що тепер усе буде гаразд. Справді, зарплата непогана і великого навантаження на роботі працівники не знали. До того ж колектив був молодим, дружним, і завжди вдавалося знаходити час для особистих справ. Але Оксана не почувалася щасливою.
Швидко спливали роки. Невдовзі дівчині мало виповнитися 26. За цей час в Оксани було чимало романтичних зустрічей і знайомств, серйозні стосунки з хлопцями. У кожному випадку дівчина вважала, що саме це і є справжнім коханням. Проте із заміжжям не щастило.
Із першим хлопцем Оксана зустрічалася тільки місяць. Сергій, симпатичний та інтелігентний, виявився справжнім донжуаном. Він використовував дівчат лише заради вихваляння своїми «чоловічими перемогами» перед друзями. З другим, Андрієм, стосунки тривали довше. Юнак завжди добре ставився до неї, умів говорити гарні слова та покращити настрій. Усі дівчата позитивно характеризували його. А деякі казали: «Андрій був би непоганим чоловіком». Зовсім випадково Оксана довідалася, що хлопець наркоман. Лише тоді усвідомила, що він використовував її заради грошей. А Василь, з яким вона познайомилася на дискотеці, виявився жонатим.
Оксана розчарувалася в чоловіках. Вона вважала, що нікому з них не можна довіряти, бо ж увесь час вони прагнули лише використати її для своїх бажань. Дівчині було боляче усвідомлювати це. Іноді намагалася прокручувати в голові слова та вчинки хлопців, з якими зустрічалася. Прагнула знайти пояснення розходженню між їхніми словами і діями. Відповідь зводилася до одного — усі чоловіки підлі зрадники. Іноді думала, що, можливо, це її примхлива доля. Невже їй випало все життя залишатися самотньою. Дівчина була молодою і доволі привабливою, вміла зі смаком одягатися, та й розумом її Господь не обділив, проте в житті чомусь не щастило.
Минали дні, блукаючи містом одного зимового вечора, Оксана зайшла в універмаг. Він виблискував новорічними іграшками та різнокольоровими вогниками. Навпроти входу стояла прибрана лісова красуня. Подивившись на неї, дівчина чомусь пригадала свого одногрупника Романа. Саме на старий Новий рік на третьому курсі інституту він освідчувався їй в коханні. У голові дівчини почали виринати яскраві спогади, пов’язані з юнаком: ось він залицяється до неї, а ось дарує букет улюблених червоних троянд. Пригадала, що на день народження саме він подарував їй величезного плюшевого слоника. Вона тоді навіть поцілувала його... Так, Оксана не забула, як Роман виконував за неї курсові та реферати, як допомагав складати іспити. Він був закоханий у неї. Тепер чітко пригадала останню зустріч. Хлопець освідчувався їй у коханні. І хоча він не зміг про це сказати прямо, Оксана добре розуміла, про що йдеться. Проте нічого не відповіла. Вона тоді була чимось зайнята. «Що ж я робила? - спробувала пригадати дівчина. - Здається, просто їла. Яка ж ти дурепа, Оксано», — подумала вона.
Дівчина, заглибившись у свої спогади, ходила величезним залом універмагу. Розглядала яскраві прилавки, заставлені різноманітними новорічними подарунками та прикрасами. Аж раптом її погляд зупинився на чоловічій постаті. Вона побачила знайому з інституту куртку червоного кольору. Дівчина підійшла ближче і була приємно вражена. Поруч із нею стояв її одногрупник Роман Тетерук.
-Романе? Це ти?! — радісно промовила дівчина.
-Оксано, — відповів здивовано юнак. — Оце так зустріч.
-Романе, ти, можливо, не повіриш, але я щойно згадувала саме тебе. І ось сьогодні ми зустрілися. Це доля, як ти гадаєш?!
-Це усмішка долі, — відповів Роман без жодних видимих емоцій.
Дівчина не зрозуміла, це був жарт чи він відповів цілком серйозно. Тому відразу ж продовжила:
-Ну, розповідай, як твої справи? У тебе в особистому плані жодних змін? - вона схилила голову набік і загадково усміхнулася.
Юнак подивився на неї й нічого не відповів. Він якось байдуже дивився на своє перше справжнє кохання. Аж раптом до нього ззаду підбігла симпатична дівчина. Вона схопила хлопця за руку і, привітавшись з Оксаною, запитала:
-Романе, ти познайомиш мене?
Обличчя Оксани відразу ж змінилося. Усмішка раптово зникла.
-Так, кохана, — відповів хлопець. — Це моя колишня одногрупниця з інституту, Оксана. Знаєш, Ірино, один наш спільний друг з інституту поет-початківець і приколіст написав колись таке: «Юнак освідчувався дівчині в коханні, вона ж натомість їла бутерброд...»
-Дотепно, — відповіла усміхаючись Іринка. — Я чекатиму на тебе біля квіткової крамниці. Не затримуйся, будь ласка. Ти знаєш, куди ми запізнюємося...
-Ми вже закінчили нашу розмову, — відповів їй хлопець.
Роман обернувся до Оксани і кинув:
-Наша зустріч — це усмішка долі... Прощавай!
Підготувала Олена Зініч, м.Володимир-Волинський.
Коментарі