«Усе моє життя – це жертва, дана мені Богом і принесена на вівтар дітям»

Публікації

Каже жителька села Овадне Володимир-Волинського району, мама 13-ти дітей Олена Дубенчук, для якої Волинь стала другою Батьківщиною.
Олена і Сергій – батьки дев’яти синів та чотирьох доньок. Найстаршому із хлопців Іванові 20 років, Антонові – 19, Борисові – 16, Давидові – 14, Данилові – 12, Іллі – 11, Анні – 9, Силуанові – 8, Олексієві – 7, Олександрі – 5, Марії – 3,5, Тимофієві – 2, а найменшій Єві, яка народилася якраз у День матері, – лише місяць. Іван закінчив Володимир-Волинський агротехнічний коледж, але роботи за спеціальністю механік поки що не знайшов. Антон закінчує Оваднівський професійний ліцей. Ще семеро – школярі. Всі старші діти тричі на тиждень відвідують музичну школу у Володимирі, де вчаться грати на різних музичних інструментах. Батьки прагнуть, аби вони отримали не лише загальну освіту, а й мали у своєму житті відраду для душі, якими вважають віру і музику.
-Народжувати дітей для жінки – це дар від Бога, - каже моя співрозмовниця. – Все моє життя – це жертва, дана мені Богом і принесена на вівтар дітям. Бог дає їм життя, а я їм служу, постійно недоїдаючи і недосипаючи, щоб тільки вони були здорові, ситі та одягнені. А що діти дійсно дар Божий, мене переконав випадок, який трапився, коли була вагітною шостою дитиною. Незадовго до пологів я прийшла на прийом до лікаря. Він мене оглянув, а потім скептично зауважив: «І як ви можете народжувати стільки дітей?» А я по своїй молодості та недосвідченості відповіла: «Як кішка». І що ви думаєте? Коли настав час пологів, жінки, які поступали в пологове відділення після мене, народжували і йшли додому, а я ніяк не могла. Тоді й згадала свої зопалу сказані слова. Я повірила у Господа, попросила в нього пробачення за свою зухвалість і покаялася. І щойно я це зробила, в мене почалися пологи, і народився Ілля. В 1999 році ми обоє з чоловіком прийняли хрещення. Після кількарічних відвідувань церков різних конфесій і віросповідувань доля звела мене з пастором церкви християн віри Євангельської (п’ятидесятники) з Ковеля, в якій я знайшла спокій для душі.
Свою зустріч із Сергієм жінка теж вважає подарунком від Бога. Народилася вона у Грозному, а потім разом з батьком-військовим їхня сім’я переїхала в місто Усть-Ілімськ, розташоване на острові Руський в Іркутській області. Закінчивши школу, Олена вступила на факультет моделювання одягу у Владивостоцький профтехнікум, який їй так і не вдалося закінчити через заміжжя. У вихідні вона разом із подругою часто відвідувала військову частину, де батько був командиром. Там дівчина й зустріла волинянина Сергія Дубенчука, який потрапив у морфлот на острів Руський через конфлікт з військовим комісаром, що таким чином помстився юнакові за вільнодумство. Народився Сергій у сім’ї військового в Німеччині, але більшу частину життя прожив в Овадному, куди переїхав з рідними ще малим хлопчиком. Виховала його мама, батька не пам’ятає.
Молоді люди почали зустрічатися. Обоє стверджують, що це було кохання з першого погляду. Та побралися вони лише в 1992 році, бо після трьох років служби у військовому флоті Сергій ще рік ходив у плавання на торговому судні. Спочатку молодята кілька років жили на Батьківщині Олени. Там у них народилися сини Іван та Антон. Згодом після деяких вагань, відгукнувшись на неодноразові запрошення від флотського друга Сергія, що мешкав неподалік Києва, подружжя Дубенчуків вирушило в Україну. Та коли добралися в село Рокитне, п’яний господар, який зустрів їх на порозі свого брудного і занедбаного житла, краще за будь-які слова переконав Сергія та Олену, що тут не місце для сім’ї з двома малими дітьми. Вони змушені були вночі йти на вокзал і купувати квитки на Волинь. Тут і залишилися. Правда, спершу хотіли оселитися у Володимирі, внесли навіть завдаток за квартиру, але Олена відмовила чоловіка від життя у місті. Вони придбали і власноруч відремонтували порожню хату біля обійстя Сергієвої матері в Овадному, провівши туди воду, газ та встановивши ванну і туалет. І тепер у них два будинки. Один, розповідає Олена, – це житлові приміщення, а другий – харчоблок. Прогодувати таку велику сім’ю – справа непроста: постійно доводиться варити їжу тричі на день. Тож у Дубенчуків є дві корови, багато різної птиці, 20 соток городу, садок. Господар дому встановив на обійсті дві теплиці, де вирощують ранні овочі та фрукти. Сергій Анатолійович – підприємець, займається ремонтно-монтажними роботами у висотних будівлях. Тому матеріальну допомогу від держави родина Дубенчуків отримує лише тоді, коли він працює. Ранньої весни, пізньої осені та взимку сім’я змушена жити з власного господарства. Жодних пільг на комунальні послуги, крім субсидії на газ, Дубенчуки не мають.
-Щоб мати пільги, потрібно зібрати купу різних папірців, а мені займатися цим ніколи, - розповідає багатодітна мама. – Як нам вдається виживати і забезпечувати усім необхідним дітей? Найболючіша для нас проблема – зібрати їх щороку до школи, адже, крім того, що треба купити для кожного одяг, підручники та шкільне приладдя, потрібно майже щомісяця давати гроші в школу ще й на «благодійність». А щодо одягу та взуття, то у нас так: хто перший прокинувся – того й чоботи. Ще поки діти маленькі, з ними легше, а от коли вони виростуть, у кожного з’являються «свої права», своє «я». Подавай їм комп’ютер, мобільні телефони. А звідки все це взяти? Доводиться постійно на всьому економити, хоча ноутбук, потрібний дітям для школи, ми, звичайно ж, придбали. Життя дитині дає Бог, а от виховати її достойною і потрібною для суспільства людиною – обов’язок батьків. А це, скажу вам, важка ноша, якщо взяти до уваги те, що сучасні діти взагалі скоро забудуть букви алфавіту. Їх важко відірвати від комп’ютера, на вулиці вони майже не гуляють, книжок не читають взагалі й навіть шкільні твори скачують з Інтернету. Їм уже важко самостійно зв’язати докупи два-три слова. Техніка, яка нібито принесла в наше життя прогрес, губить і калічить наших дітей. У них зникає інтерес до школи. І винні у цьому насамперед батьки, які замість того, щоб лягти і відпочити перед трудовим днем, самі по півночі сидять за комп’ютерами і грають у різні віртуальні ігри.
-Чи плануємо ми ще народжувати дітей? – перепитує Олена, проводжаючи мене. – Не знаю. Як Бог дасть, хоча, коли народжувала Єву, медики в один голос радили зупинитися і поставити на цьому крапку.
Ксеня Лучко, с.Овадне, Володимир-Волинський район

Розділ новин: 

Коментарі