Ой ви очі волошкові… Коли моя мама бачить квітку, то відразу й назву пригадує: «блават» по-польськи, «василёк» по-російськи. Та ні, це ж «волошки»! Чарівні квіточки матінки України. А все тому, що народилась вона у Польщі, зростала на Херсонщині, а з юнацького віку й досі живе на Волині.
Вранці бабуся переглядає новини по телевізору. Знову передають про агресію з боку росіян, і не тільки. «Чого цими надзвичайними новинами хочуть «добити» нас? Хіба мало ми натерпілись за своє не таке вже й коротке життя?» - думає про себе старенька. Сумно відводить погляд вицвілих очей. Поволі підходить до вікна. «Так, старість – не радість. А були ж і ми колись молодими…»
Очі намагаються побачити у вранішньому туманному повсякденні щось нове і хороше.
Поспішає мама з дитиною, мабуть, у дитсадок. Матері і діти – це добре.
Кіт зачаївся і чатує на голуба, який клює хліб. Сірий – щасливий.
Проходить військовий. Захисник Вітчизни! Краса і гордість краю…
Думки починають латати спогади, як ті сиві тумани, що “на землю впали й пам’яті не мали...”
Ранок. Мама піднімає її на ноги, ставить перед сонною кухоль молока, кладе окраєць хліба і, їси чи ні, дає прута й випихає з хати пасти двох корів – Лису і Чорнушку. Лежачи у траві, мріє дівчина стати Жабкою, бо вона скаче і гуляє, де сама собі знає. Така гарна і зелена. Вільна… Якщо ж не можна Жабкою бути, то просить у Бога Христа перетворити її хоча б на пташку, бо та літає де хоче і ніхто не може її змусити корів пасти.
Ще один ранок… Музика. Чи дощ, чи немилосердне сонце – щоденно шикуйсь! Апель. Так називали німці у концтаборі Майданек щоденні переклички по бараках. Обідрані і знесилені діти, в яких брали кров для солдат, не витримували довго. Тому їхнє місце було на купі гравію. За щастя вважалося зловити крихти хліба від німкень, доглянутих і гарно причесаних. Ці «відьми», як між собою називали їх полонені, хліб дрібнили, наче для курей, і кидали на купи, де діти ламали собі руки, ноги, пробивали камінням голови, намагаючись його зловити. Очі виїдає густий дим із крематорію і заливають сльози від безпорадності. А німці сміються…
Невеселим видався ранок, коли повернулись додому, а в хаті порожньо – нема що в рота кинути. Односельці реагували на тих, хто повернувся, по-різному. Одні казали: «О, зобач, яка імбєдабива! Попатш на тваш…»
Так, обличчя були набряклі. Від голоду пухнути почали, а от губи на зубах не сходились…
Інші приносили їсти. Хто що мав: молоко, яйце, хліб, картоплину. І мовчки виходили з хати.
Не все склалось, як мріялось… Недовго тішилися хатою, землею і господаркою після повернення із концтабору у рідне село. Прийшов солдат з автоматом і примусив батька написати заяву про те, що він, Чернець Микола Єгорович, з сім’єю дуже хоче жити не у рідній домівці на хуторі під лісом у Польщі, а в Україні. Повантажили разом з коровами і кіньми у товарні вагони і вислали на Херсонщину. А як же Галицько-Волинське князівство, засноване Романом Мстиславичем? Це ж ще у 13 столітті територія біля нинішнього польського Любліна була Волинським краєм?! Діди-прадіди Чернеців з незапам’ятних часів були етнічними корінними жителями тих країв.
Далі було повернення додому із спекотних степів у свій райський куточок під лісом, на свою батьківщину. Та, на жаль, до свого першого дому у нинішній Польщі так і не дістались. Не випустили за нові межі-кордони. Тут на Волині збудували хати і залишилися віку доживати як українські ПЕРЕСЕЛЕНЦІ, ЗАБУЖНЯКИ…
Бабуся протирає очі та із сумом дивиться вицвілими волошками у вікно… Туман поволі розсіюється, а по радіо звучить пісня Михайла Березутського:
Латаю тумани, що на землю впали,
Сивії тумани пам’яті не мали.
Сивії тумани, що було, сховали,
Серденько від болю моє вберегли.
У голові старенької крутяться слова: «Сивії тумани, що на землю впали, дорогу додому назавжди сховали…»
Зоя Волинська слухач факультету журналістики Університету ІІІ віку
Коментарі