У заметілі ніжно плакала скрипка…

Ніна добряче замерзла, майже годину тупцюючи на зупинці неподалік села, де мешкали батьки, на трасі «Ковель-Львів». У школі і в садочку оголосили карантин, з чоловіком жінка розлучилася три роки тому, через рік після народження меншого сина (7-річний Славко насправді був сином старшої сестри Наталії), тож мусила везти дітей на вимушені канікули в село до мами. Тепер поверталася додому.
На землю насувалася ніч, набирала сили заметіль, а автобуса все не було. Ніні ж украй треба було дістатися до міста, бо за кожне запізнення на роботу працівників карали гривнею. «Мабуть, знову відмінили рейс», - подумала жінка і стала зупиняти попутки. Та водії автівок мало звертали увагу на самотню, скоцюблену від холоду постать на слизькій заметеній дорозі. Вона вже хотіла було вертатися назад у село, вирішивши їхати в місто першим вранішнім рейсом, як поруч плавно зупинилася блискуча чорна іномарка.
– Вам куди? Сідайте. Допоможете штовхати машину, якщо дорогу перевіє, – відчинивши двері машини іронічно посміхнувся чорноволосий красень.
–Дякую, – процокала зубами жінка, вмощуючись на м’яке сидіння.
Вітер жбурляв снігом у затемнені вікна авто. Здавалося, машина не їхала, а повільно пливла серед заметілі. У невеличкому видолинку дорогу перемело.
–Умієте кермувати? – запитав незнайомець.
– Трішки, але водій з мене ніякий.
–Сідайте за кермо, а я підштовхну машину.
Ледве вибралися зі снігової пастки. Доїхали до Володимира й зупинилися біля придорожнього кафе. Там було порожньо. Чоловік вибрав столик біля вікна, замовив вечерю і вино для пасажирки.
–Вам треба зігрітися, бо ще захворієте, – пояснив. – До речі, мене звати. Віктор.
–Ніна.
–Не побоялися в таку негоду в дорогу вириватися?
–На роботу треба. Дітей до мами возила. Зараз у школі і в дитсадку «грипозні» канікули.
Двокімнатну квартиру в місті купили Нінині батьки, але невдовзі тато важко захворів і помер. Мама ж перебралася в село. Старша сестра Наталія не захотіла жити у провінції. Її душа прагнула романтики і розваг, тому подалася до Львова. Через рік на світ з’явився Славко. На якийсь час сестра ніби опам’яталася – доглядала сина, вчилася бути мамою. Але так тривало недовго. Залишивши однорічного Славка в мами, вона подалася назустріч новим пригодам. Ніна лише знала, що нового залицяльника сестри звати Вадим.
Однієї ночі, коли обоє поверталися з дачі від друзів, захмелілий Вадим не зміг впоратися з кермуванням…
Дехто відмовляв Ніну, коли вона в 19 років вирішила всиновити трирічного Славка. Мовляв, хто її заміж візьме з чужою дитиною? На щастя, Сергій, з яким зустрічалася вже рік, її зрозумів і погодився стати батьком для прийомного сина. Згодом у них народився Сашко.
…Вино мало терпкуватий, загадковий смак. І чоловік, який сидів навпроти, теж видавався загадковим. «Заможний. Такі рідко проявляють милосердя, а цей турбується, щоб вона не захворіла. Мабуть, і дружина йому під стать – така ж випещена і вродлива», - подумала Ніна.
А Віктор і справді згадував свою Лілею (так називав її ще з першого знайомства). Колись вона була іншою. Змінилася, коли він, ганяючи з Німеччини машини, сколотив капітал і відкрив свій магазин. Тепер їх у нього декілька по всій області. Ліля залишила роботу. Зараз її цікавлять лише фітнеси, шопінги та бари. А нещодавно заявила: народжувати не збирається, бо роль турботливої матусі – не для неї. До того ж пологи фігуру псують. Ревнувала Віктора, не цікавилася ні його роботою, ні успіхами, ні проблемами. Головне, аби були гроші й не з’явилася конкурентка. Віктор сказав дружині, що поїхав на ділову зустріч, але знав: вона не зателефонує, щоб запитати, як справи, дорога. Інколи він ловив себе на думці: заради чого живе з цією холодною жінкою? І відповіді не знаходив…
-Зігрілися? – запитав.
–Так. Дякую за вино і вечерю. Мабуть, час їхати.
Віктор глянув на годинник. Йому було приємно у товаристві незнайомки. «Симпатична. Тільки очі сумні», - подумав.
–Я б ще випив кави. Чи дуже поспішаєте?
–Мене ніхто не чекає.
–Мене також…
Після гарячої кави вийшли у холодну заметіль. Перед в’їздом у місто машина знову застрягла. Взялися разом визволяти авто. Її рукавиці змокріли від снігу, в руки зайшли зашпори. Він узяв її пальці й відігрівав своїм диханням. На якийсь час вони ніби застигли серед заметілі, сховані від світу. Хвилини видавалися вічністю…
Крізь непроглядну пелену пробилися вогні автомобіля.
-Треба їхати, – мовила Ніна.
Машина зупинилася неподалік її дому.
–Ви мене дуже виручили, дякую, - сказала жінка, відчиняючи двері авто.
–Якщо можна, подякуйте мені чашкою гарячої кави.
Її двокімнатна квартира здавалася мініатюрною, порівняно з його великим будинком. Із меблів у залі – стінка, диван, складний столик і два крісла. В кутку на телевізорі – старенький програвач.
Ніна підійшла до програвача і поставила платівку. Кімнатою попливла тиха ніжна мелодія скрипки.
Йому було затишно у квартирі цієї чужої жінки, про яку знав лише, що вона готує смачну каву і любить класичну музику. Віктор враз вирішив, що переночує в офісі. До Лілії він уже не повернеться…
P.S. З етичних міркувань імена героїв публікації змінені.
Ксеня Лучко, м. Нововолинськ

Розділ новин: 

Коментарі