У вересні 1941 року почав діяти концтабір, відомий під назвами «Офлаг-ХІа», «Шталаг-365», «Норд-365». В адміністративному апараті працювало приблизно 50-60 німців. Очолював їх полковних Едвін Потьєц, що підпорядковувався командуючому таборами військовополонених в Україні генерал-майору Вольфу.
Динаміка ув’язнених змінювалась, іноді кількість полонених досягала восьми тисяч осіб. За весь час через табір пройшло до 42 тисяч полонених. Табір розміщувався на території військового містечка у Володимирі-Волинському і складався з двох відділень. Перше знаходилося на вулиці Ковельській (військові казарми). Це було відділення для офіцерів. Рядових солдатів розміщували на західній околиці міста на вулиці Устилузькій. Табір розташовувався у 10 чотириповерхових казармах-корпусах з надвірними спорудами та господарськими будинками на околицях міста, був обгороджений колючим дротом, охоронявся німецьким батальйоном №736. Військовополонених розподілили на роти, батальйони та полки під командуванням старшого командного офіцерського складу. Всі військовополонені були поділені за національною ознакою. З наближенням німецько-радянського фронту табір евакуювали на територію Німеччини. Тут загинуло до 25 тисяч осіб.
Згадує колишній командир роти зв’язку 34 сп 75 сд 66 ск 21 армії старший лейтенант Олексій Никонович Лисичкін: «Наприкінці вересня 1941 року начальник штабу 34-го Козьмін отримав наказ групами виходити з оточення. Я увійшов до групи батальйонного комісара Гребньова. У нічний час ми йшли на схід. У районі хутора Михайлівка Сумської обл. (північніше Лебедина) наша група вступила в бій з великою групою німців і поліцаїв, де був убитий батальйонний комісар Гребньов, а мене і старшого лейтенанта Горобченка взяли в полон. Вранці німці відвезли нас до табору в м.Кременчук. З Кременчука нас, полонених офіцерського складу, відвезли в табір в/п Володимира-Волинського. Там я зустрів начальника штабу 75-ї сд майора Гаврюшенка, лейтенанта Владика, лейтенанта Сіпайла, інженера Тумановського, Лейнова, старшого лейтенанта Тушина. У цьому таборі щодня вмирали та були розстріляні 50 і більше осіб. Померли: Тумановський, Горобченко, Тушин, був розстріляний Лейнов».
На день полоненому давали по 150 грамів наполовину перемішаного з тирсою глевкого ерзац-хліба. Вранці чай, запарений на соснових гілках. На обід – півторалітрова банка смердючої баланди. Її готували із зіпсованих продуктів, які німці знаходили на складах 87-ї стрілецької дивізії Червоної Армії, в тому числі з давно перемерзлої картоплі, яку ніхто не чистив і не мив. Увечері знову сосновий чай.
Особливо нестерпним було утримання в’язнів узимку. В незасклені вікна задував сніг. Стіни були слизькі від цвілі, сирості та бруду. Того, хто мав намір розтопити грубку, наглядачі розстрілювали на місці. Щодоби до ранку не доживало 20-30 людей. Часто мертвим заздрили живі. Щодня перших дев’ять в’язнів, засуджених до страти, розстрілювали, а десятого вішали. Розправи зазвичай супроводжувалися катуваннями, які носили мученицький та садистський характер. І все це робилося відкрито, прилюдно, аби залякати живих.
Про звірства фашистів згадувала ув’язнена табору військовий лікар В.Г.Ставницька: «Німці влаштовували всілякі знущання над військовополоненими. Вони брали кого-небуть, виводили у двір і нацьковували на нього лютих вівчарок. Собаки рвали людину на шматки, а гітлерівські кати з насолодою спостерігали за мученицькою смертю…»
Згадує колишній прокурор 289 сд, в’язень табору Володимира-Волинського Віктор Павлович Колмаков: «15 червня команду полонених у складі 50 чоловік повели на роботу, один з полонених зірвав близько дороги пучок трави, щоб її їсти. Солдат це помітив і, привівши в табір, заявив, що цей полонений, прізвище якого Потєхін, старший лейтенант, хотів тікати. Нещасного поставили на майданчик біля воріт і на очах табору спустили з ланцюга вісім собак, які розірвали його на шматки».
Саме з цього табору почав свій героїчний шлях по гітлерівських таборах легендарний генерал Дмитро Карбишев. Німці схопили його пораненого. Про нього розповідав колишній командир вогневого взводу 1-ї батареї 361-го гаубично-артилерійського полку 140-ї стрілецької дивізії лейтенант С.Г.Тончилов. «Карбишев поводився гордо, незалежно. В ньому вбачалася сильна особистість, здавалося, що його не зламати. Вже потім ми тільки дізналися, що це був знаменитий військовий інженер, доктор наук, генерал-лейтенант Дмитро Карбишев. Незадовго мене, Карбишева та інших офіцерів перевели в концтабір Хаммельбург. Потім Дмитра від нас забрали».
Як відомо, Карбишев був незламним. Переводили його з табору до табору (Замость, Майданек, Освенцим). І вже під кінець війни його закатували в концтаборі Маутхаузен.
У 1965-1966рр. в районі концтабору на західній околиці міста було відкрито меморіальний комплекс «Жертвам фашизму» (скульптор Е.В. Дзинда, Ф.М.Бриж, архітектор Я.І. Назаркевич). Пам’ятник розташований на місці знаходження жертв табору і займає площу 80 на 50м. Форма площі виникла із ситуаційних особливостей території. Композиція комплексу складається з дев’яти 12-метрової довжини могил і двох скульптур: «Скорботна мати» і «В’язень».
Серед широкого поля в небо вистрілює три різної висоти вертикалі з металевих труб, між якими на піднятій над землею плиті стоїть фігура людини, висотою 5.5м, зв’язаної колючим дротом, але не скореної. Початком композиції є встановлена на видовженому постаменті при підході до площі фігура скорботної матері – символічний образ матері, дружини, сестри. Це образ невмирущого життя, здатного воскреснути з попелу, вистояти всі випробування і розквітнути на землі новими веснами.
У 1975 році тут були перезахоронені останки трьох тисяч полонених бійців, розстріляних у 1942 році.
Орися Вознюк, науковий співробітник адм. ДІКЗ «Стародавній Володимир»
Коментарі