«У таборі нас за людей не мали: замість імен були номери»

Публікації

У свої дев’яносто три Марія Микитівна має таку пам’ять, позаздрити якій можуть і двадцятирічні. Незважаючи на те, що рухатися може лише за допомогою двох милиць, вона й досі сама вручну пере свої речі та миє підлогу. Про життєвий шлях цієї мужньої жінки можна писати романи. Народилася Марія в селі Тишковичі Іваничівського району, а коли їй виповнилося 13 років, сім’я Буковських переїхала в село Бубнів. Із трьох сестер вона була найстаршою.
У 1939 році в село прийшла радянська влада, і селян почали агітувати, а часто й силою заганяти в колгоспи. Батько дівчини теж подав туди заяву, але мати, дізнавшись про це, пішла в контору і порвала її. Після того у Буковських забрали добре вироблену землю, а їм виділили 2га поля, яке довгі роки облогувало. Марія нарівні з дорослими трудилася в полі, доглядала за сестрами, а у вихідні разом з батьком співала у церковному хорі. Так тривало поки війна не докотилася й до Бубнова. Німці, спаливши артилерією майже все село, почали забирати в селян птицю, худобу, одяг та збіжжя. Залишившись без хати, батьки дівчини, прихопивши з собою дивом уцілілу корову, перебралися в село Соснину, а 20-річна Марія разом з іншими хлопцями та дівчатами вступила в УПА і стала зв’язковою. Спочатку вона носила повстанцям грипси (відомості про окупантів), харчі, бинти зі старих вимочених у самогоні й висушених утюгом полотняних сорочок, пекла локшину. Згодом, пройшовши у Маркоставі вишкіл і навчившись поводитися зі зброєю та закінчивши курси медсестер, стала збирати ліки й лікувати поранених. Мала псевдо «Олена». З приходом радянських військ весь їхній повстанський кущ, який діяв на території Зимного, Бубнова, Черчичів, Руснова та Горичева, хтось зрадив. 30 липня 1944 року Марію, яка прийшла додому помити голову, разом зі ще однією дівчиною заарештували. Після обшуку, нічого не знайшовши, їх, у чому були, привезли у Фалемичі. Там до них приєднали місцеву молодь і повезли до Володимира-Волинського, де кинули в кам’яний льох біля будинку НКВС на вулиці Ковельській. За постіль в’язням слугувало кілька оберемків зіпрілої соломи, повної кусючих бліх. У цьому тісному кам’яному мішку скусана блохами дівчина пробула три місяці. За весь цей час їсти дали лише раз, харчі їй носила з дому мати. Вдень її трусила малярія, на яку захворіла відразу після арешту, а щоночі викликали на допити.
«В’язнів били так, що сходи
в підвал були мокрі від крові»
-Від мене вимагали відомості про явки, криївки, імена зверхників, схиляли підписати неправдиві обвинувачення на друзів. Били, звичайно, але не так, як хлопців. Їх били так, що сходи, які вели вниз, були мокрі від крові, - згадує Марія Микитівна, змахуючи долонею набіглі на очі сльози. – Якось охоронець, побачивши, що малярія і висока температура от-от зведуть мене в могилу, домовився з татом, щоб той приніс для мене самогону. Я його як випила, то прийшла до тями аж десь через добу. Та температура не спадала, і тоді тюремники, злякавшись, викликали лікаря. Той мене оглянув і приписав прогулянки на свіжому повітрі. Мене і дівчину з мого села, з якою арештовували, стали виводити у двір, щоб вона мене підтримувала. Стояти самостійно на ногах я не могла. Та вже через два дні, коли один із хлопців, якого вивели в туалет, збивши з ніг конвоїра, втік, мої прогулянки відмінили. Хотіли перевести мене у володимирську в’язницю, але там через хворобу не прийняли. В тісному приміщенні льоху нас було 28 дівчат. Якщо вночі треба було перевернутися на інший бік, повертатися мусили всі.
Одного дня мама передала Марії в чайнику заховану в носик посудини записку, де повідомила, що батька заарештували, засудили до 10-ти років таборів і відправили в містечко Абезь Комі АРСР. У відповідь дівчина написала, що її теж скоро судитимуть.
У кінці жовтня відбувся суд над повстанцями. П’ятьох із них засудили до розстрілу, одного юнака звільнили, односельчанці Марії дали 25 років, а їй і Мар’янові Напорі із села Черчичі – по 10 років заслання і 5 років поселення. Тоді ж у Кіровську область вивезли й матір Марії з меншими сестрами, де одна з них померла.
Після суду засуджених посадили в товарняк й етапом відправили в місто Інту Комі АРСР. У тріскучі морози впродовж довгої дороги в’язнів годували солоною рибою і не давали води. Знемагаючи від спраги, вони лизали стіни вагона. Від цього хворіли на дизентерію і вмирали. Трупів з вагонів не забирали, а складали в кутку. Від трупного запаху люди втрачали свідомість.
«Замість чаю ми пили воду
з сіллю»
У таборі репресованих розселили по бараках, де було набито стільки людей, що на двоярусних нарах вони спали по черзі. На день їм видавали по 300 грамів каші та суп з піском, а коли раз на тиждень водили в баню, давали по 5-6 літрів води. Згодом політичних відокремили і перевели в БАМлаг. Туди ж потрапила і Марія Буковська. Працювала вона на лісоповалі та будівництві залізниці: різала дерева, клала рейки та шпали. Від холоду, голоду і важкої непосильної роботи люди щодня гинули, як мухи. Щоб не так хотілося їсти, жінки збирали зілля і в підібраних на смітниках консервних банках варили суп, а замість чаю пили воду з сіллю, щоб на якийсь час забути про голод.
-За людей нас ніхто не мав. Замість імені та прізвища у кожного на плечах і грудях були номери, мій – 174. За рік я перехворіла малярією, жовтухою, важким захворюванням хребта, від чого рік пролежала в лікарні. Лікар зі Львова, який мене лікував, навіть казав, що не буду ні ходити, ні мати дітей, - розповідає старенька.
Спочатку вона від дзвінка до дзвінка пробула 10 років у таборі, а звільнившись у 1954 році, ще 5 років щосуботи ходила відмічатися в комендатуру. Знайома допомогла їй знайти роботу на шахті (вибирати породу) і поселитися в гуртожитку. Там вона й зустріла свого судженого – Михайла Обертаса, який за участь в УПА теж отримав 10 років таборів і 5 років поселення.
Одного дня під час обвалу породи Михайло зламав ногу і лежав у лікарні. Разом з його другом Марія ходила провідувати Михайла. За якийсь час обоє зрозуміли, що кохають одне одного. Через рік молодята побралися. Житла не було, тому вони самовільно зайняли кімнату в недобудованому бараку без вікон і дверей, заплативши за це 300 рублів штрафу.
-Там не було навіть підлоги. Михайло зняв двері, а я застелила їх благенькою ковдрою та ватяною подушкою. Це й було наше ліжко. Для приготування їжі у мене була каструля на 5л, а Михайло мав трилітрову банку. Костюм, вишиту сорочку, пальто і чоботи чоловікові прислала сестра, яка мешкала в Басарабії, у мене ж взагалі нічого не було. Лише згодом змогла купити собі кашемірове плаття, в якому й виходила заміж, - згадує Марія Микитівна.
В Інті сім’я Обертасів прожила 29 років. Там у 1957 році в них народився син Богдан, а через рік – донька Леся. В 1973 році, отримавши нарешті дозвіл на виїзд, Марія з дітьми повернулася в Тишковичі, а наступного року туди ж приїхав і Михайло. Не передати словами, скільки знущань і принижень вони витерпіли, поки отримали паспорти та прописку. А тут ще одне горе – померла дочка Леся.
Спочатку подружжя жило з батьками Марії, що на той час вже повернулися додому, потім на зароблені гроші Михайло придбав квартиру в Нововолинську. Разом у любові та злагоді вони прожили 60 років, діждалися 3-х онуків і 3-х правнуків. Знайомі називали їх лебединою парою.
18 лютого нинішнього року Михайла Захаровича не стало.
P.S. 22 травня Марії Микитівні виповнюється 93 роки. Тож ми щиро вітаємо її з днем народження. Бажаємо міцного здоров’я і дочекатися весілля онука Максима.
Валентина Савчук, м.Нововолинськ

Розділ новин: 

Коментарі