Громада української церкви обурена, що цим вчинком московські прислужники принизили і розтоптали світлу пам’ять про столітнього чоловіка, який був взірцем людини для односельчан і назавжди залишиться в їхніх серцях.
До редакції нашої газети звернулася жителька с.П’ятидні, дочка покійного Петра Тарновського Лідія Адамчук. Жінка принесла лист-звернення від усієї родини Тарновських.
«Шановна редакціє!
Не пройшло й року, як ваша газета розповідала про Тарновського Петра Микитовича, нашого любого татуся і дідуся, який у жовтні минулого року відзначив свій сторічний ювілей. 16 червня 2015 року він відійшов у вічність, - йдеться у листі. – За християнською традицією, у сільському храмі дзвін повинен сповіщати про смерть людини.
Наш тато і дідусь був учасником ІІ Світової війни, пішки з радянськими військами дійшов від Луцька до Берліна. Його поважали односельчани, а вітати з 95-річчям приїжджав у село особисто консул Республіки Польща, бо шлях Петра Микитовича стежками війни розпочався ще у 1939 році у складі польської армії, яка воювала з агресором.
Петро Микитович любив Україну, свою рідну землю, тому й був прихожанином Української православної церкви Київського патріархату, яка є у с.П’ятидні.
Наступного дня після смерті тата до старости Свято-Покровської церкви Московського патріархату Сергія Євтошука звернулася його дочка Лідія Адамчук з проханням подзвонити у дзвін за померлого, адже Петро Тарновський до української незалежності прослужив старостою у цій церкві 20 років. Однак пан Євтошук їй відмовив, сказав, що не може, бо його «з’їдять, знищать», і не дав жодних пояснень, кого саме він так боїться. Чи не московське церковне керівництво?
Напрошується запитання, кому служить церква Московського патріархату в Україні? Чи не допомагає Росії і Путіну знищувати українську націю, державу, народ? Сьогодні УПЦ МП не молиться за здоров’я воїнів та збереження миру на нашій землі.
Мабуть, всі читали звернення депутатів Володимир-Волинської районної ради від 3 червня 2015р. до православних прихожан району УПЦ МП, Президента, прем’єр-міністра та голови Верховної Ради України про те, що в нашій державі має бути єдина помісна церква, яка не представлятиме собою інструмента російської агресії.
Шановні українці, жителі с.П’ятидні і всі, кому не байдужа доля України! Ми на своїй землі, яка віками поливалася кров’ю за незалежність. Сьогодні наша ненька-Україна у небезпеці. Лише спільна молитва всіх нас буде почута Богом, який благословить нас на перемогу над агресором та пошле мир на нашу багатостраждальну землю.
Просимо прихильників Московського патріархату нарешті усвідомити, що ви служите не Богу, а окупанту, який вбиває ваших синів, братів, чоловіків.
Родина Тарновських».На словах від нашої гості дізнаємося, що п’ятиднівська громада УПЦ Київського патріархату збирається на богослужіння у невеличкій капличці, збудованій 15 років тому на кошти, зібрані жителями села. Звісно, ця споруда не має дзвіниці, бо призначалася вона для проведення таїнства хрещення дітей та інших церковних обрядів. Саме тому Лідія Петрівна звернулася до старости церкви Московського патріархату з проханням сповістити дзвонами про смерть її батька.
Лист покликав у дорогу
Аби на місці більше дізнатися про обставини описаного випадку, вирушаю у с.П’ятидні, попередньо домовившись про час свого візиту з пані Лідією.
Місцева Свято-Покровська церква розташована у надзвичайно гарній місцині, на горбочку, неподалік мальовничого озера. Цю величну споруду із золотавими куполами і дзвіницею видно здалеку. Заходжу на старанно доглянуте церковне подвір’я. Навколо ні душі, лише тиша і краса. За храмом знаходжу ту капличку, що належить Київському патріархату. Роблю декілька знімків й уже повертаюся назад, як біля церковних воріт несподівано зустрічаюся з групою місцевих жителів – прихильників української церкви, які прийшли, щоб поговорити з журналістом. Знайомимося, мене запрошують оглянути капличку зсередини. Приміщення її хоч і маленьке, але вбране з любов’ю, прикрашене квітами. Зав’язалася розмова. Місцевий житель Микола Шимчук розповідає про історію каплички, зауваживши, що, поки її не було, п’ятиднівська громада української церкви відвідувала богослужіння просто неба – і літом у спеку, і взимку у сильні морози. Тож селяни раді й цьому приміщенню, адже зараз зібрати кошти на будівництво своєї церкви дуже важко. Також люди повідали, що у селі є ще одне громадське приміщення – хата, яку будували селяни за власні кошти для священика. Однак нею розпоряджається о.Петро, настоятель церкви Московського патріархату. Оскільки сам святий отець житлом забезпечений, то у цей будиночок поселив якусь сім’ю. А о.Олександр, священик української церкви, винаймає квартиру в місті. Громада це вважає несправедливим.
А одна жіночка, яка підійшла пізніше і чомусь прийняла мене за представника влади, запитала, чому ми нічого не робимо, щоб в Україні була єдина помісна церква. Я їй відповіла, що постановою уряду це питання не вирішити. Церкви Московського патріархату на нашій території існуватимуть доти, поки вони будуть затребувані, поки їх відвідуватимуть люди. А щоб прискорити процес створення єдиної помісної церкви, треба спілкуватися з односельцями, пояснювати їм, що, відвідуючи московську церкву, вони допомагають агресору.
-Ні, вони ніколи не відмовляться від московської церкви, - заперечила мої слова жінка, - бо туди прихожан приваблюють продуктовими наборами, які роздають людям від патріарха Кирила. Чула, що в Успенському соборі у Володимирі роздавали олію і гречку. Ось так з одного боку купується, а з іншого – продається патріотизм.
Поступово ми перейшли до обговорення ставлення московської церкви до українців і зокрема повернулися до випадку, який обурив громаду, – відмови подзвонити, сповістивши про смерть Петра Тарновського. Багато теплих і добрих слів почула від жителів села про цього чоловіка, чи не єдиного місцевого довгожителя, який подолав столітній рубіж і трошки не дожив до наступного дня народження.
-Петро Микитович був взірцем людини для всіх нас, для всього села, - казали люди. – Він пройшов довгий життєвий шлях і завжди залишався Людиною з великої літери. Цей чоловік ніколи нікого не образив, був трударем і чудовим сім’янином. Пройшов важкими стежками війни, працював на фермі у колгоспі, збудував хату, виростив чотирьох дітей. 20 років був церковним старостою, сумлінно виконував свої обов’язки. Шість років тому поховав дружину, проживав разом з сім’єю дочки Лідії. Загалом мав вісьмох онуків і сімох правнуків.
-До останніх днів життя Петро Микитович зберігав феноменальну пам’ять, був порадником і наставником для молодших поколінь. Це людина-історія, - каже директор П’ятиднівської ЗОШ Надія Зволянська. – Ми часто запрошували Петра Микитовича на зустрічі з дітьми, він був чудовим розповідачем. І учні, й педагоги дізнавалися від нього багато нового і багато могли б ще дізнатися. А на столітній ювілей школярі приходили вітати дідуся, підготувавши спеціальний сценарій. У школі зробили стенд про життя нашого земляка. Смерть Петра Тарновського – непоправна втрата для всіх нас.
Селяни також розповіли, що провести Петра Микитовича в останню путь з’їхалася вся його велика родина та численні односельчани. І незважаючи на те, що церковнослужителі своїм вчинком фактично спаплюжили світлу пам’ять про цього чоловіка, він завжди житиме в серцях всіх, хто його знав.
«Коли покійного приносять у церкву, тоді і дзвонять дзвони…»
Лідія Петрівна запитувала у настоятеля Свято-Покровської церкви, чому староста відмовив у її проханні. У відповідь почула, що вона повинна була зателефонувати безпосередньо йому, о.Петру.
Даний випадок прошу прокоментувати архієпископа Володимир-Волинського і Ковельського, Преосвященного Володимира:
-За традицією, коли покійного приносять у церкву, тоді й дзвонять дзвони. У даному випадку такого не було, тож не мали і дзвонити. А розпоряджень ігнорувати прохання представників інших релігійних конфесій ніхто не давав, - відповів владика.
Також архієпископ запевнив, що ні в Успенському соборі, ні в інших храмах продуктових наборів прихожанам не роздавали:
-Такого не було і ніколи не буде. Лише тричі на рік, коли відправляються великі панахиди, люди самі забирають з церкви продукти, зокрема, хліб, який самі ж приносять.
Міла Сергєєва, с.П’ятидні, Володимир-Волинський район
Коментарі