У селі на Володимирщині живе тільки шестеро пенсіонерів.Чому б не поселити там біженців зі сходу?

Публікації

Аліна Джарига, с.Заболоття, Володимир-Волинський район
Далеко від траси розкинулося маленьке, але мальовниче село Заболоття, що у Володимир-Волинському районі. Дістатися до нього непросто, адже вже більше п’яти років сюди не заїжджає рейсовий автобус, а до найближчої зупинки понад шість кілометрів. Нині в населеному пункті проживає лише декілька пенсіонерів, середній вік яких становить близько вісімдесяти років. Відірвані від світу, вони слідкують за подіями в країні та щиро радіють кожному зустрічному, нехай навіть і незнайомому гостю, який завітає до їхнього села.
У порожнечу осель через почорнілі вікна заглядає сухий бур’ян. Тут колись народжувалися, виростали, раділи життю цілі родини.
Колись тут все було інакше…
Вісімдесятидворічна мешканка села Тетяна Мусурець зі сльозами на очах згадує ті щасливі дні, коли село порівняно процвітало.
-Наше Заболоття не завжди було таким, як ми його бачимо зараз. Колись в ньому нараховувалося близько 40 хат. До сусідньої Турівки пролягала зручна заасфальтована дорога. При в’їзді в село розміщувався магазин, але він, на жаль, згорів. У 90-их роках минулого століття тут був великий колгосп, де мали роботу місцеві люди, а також приїжджі. Але вже на початку 2000-их років він буквально за один рік розвалився. Роботи не стало. Люди жили за рахунок пенсій та доходів, які давало домашнє господарство: продавали худобу, вирощували картоплю, яку продавали або обмінювали на продукти у сезонників зі сходу чи півдня, - розповідає пенсіонерка Тетяна Тарасівна.
Справді, після розвалу колгоспу люди займалися суто домашнім господарством. Тримали багато худоби, здавали молоко, від чого отримували хоч якийсь прибуток. Чоловіки, хто мав транспорт, обробляли земельні угіддя.
-Пам’ятаю пору, коли в селі було чимало молоді. Всі разом цікаво проводили час: збиралися на вечорниці, по святах та щонеділі ходили пішки до церкви (у Стенжаричі або в Зорю), а на Різдво, колядуючи, не минали жодної хати. Одним словом, було весело, – поринає у спогади жінка.
Немає в Заболотті ні школи, ні магазину, ні церкви. Найближчий дитячий садочок та школа знаходяться за 10-15км від населеного пункту. В сусідній Турівці є лише медпункт з мінімальним набором ліків.
Через відсутність роботи та належних умов для існування у 2010 році люди сім’ями масово почали перебиратися до сусідніх сіл: в Микитичі, Стенжаричі, Турівку, а хто подався до міста у пошуках кращої долі (останньою краплею стало те, що перестав їздити автобус, який, хоч і раз на тиждень, але заїжджав у село).
«Скоро останнього жителя поховаємо»
Не хочуть покидати власних осель у Заболотті шестеро людей, які душею й тілом прикипіли до цієї місцини: Степан Рибай (84 роки), Варвара Ляшук (85 років), Ольга Бобкевич (82 роки), Степан Бобкевич (80 років), Тетяна Мусурець (82 роки), Тетяна Паньшина (49 років). Влітку до них приєднується ще кілька корінних мешканців села. Серед них і Любов Рибай та Мілія Стрельчук, бо, як кажуть в народі, вдома і рідні стіни лікують.
-Скоро останнього жителя поховаємо. Колись було більше 100 людей, а зараз тільки шестеро живуть постійно. Оскільки тут дуже родючі чорноземи, то посадити грядки у теплу пору року ще дачники приїжджають. То разом, може, до 15 осіб набереться, - діляться пенсіонери.
Як запевняють жителі села, земля тут дуже родюча, бо якби було інакше, то хіба б вишиковувалися в чергу за нею орендарі? На сьогодні людські паї орендує Микола Юнак.
Живуть мешканці села виключно з домашнього господарства. Продукти та побутову хімію закуповують з машини, яка приїжджає раз на тиждень.
-Привозять усе найнеобхідніше: крупи, рибу, олію, масло, ковбаси, хліб та багато іншої продукції. Чого нема на машині, то ми замовляємо. І вже на наступний раз потрібний товар точно буде, - розповідає про так званий сільський «базарчик» Тетяна Мусурець.
Раз на місяць фельдшерка із сусіднього села проводить регулярне обстеження пенсіонерів, забезпечуючи їх необхідними медикаментами.
Незважаючи на відірваність від світу, люди тут дуже привітні й гостинні, а також патріотично налаштовані. Уважно слідкують за подіями в Україні, мають своє бачення вирішення деяких ситуацій. Зокрема, частину переселенців зі сходу вони пропонують заселити до них. І село оживе, і людям тут буде набагато спокійніше, ніж на сході.
-Думаю, власники помешкань першими ж підтримали б таку ініціативу стосовно переселенців, бо за всяким будинком потрібен догляд. В іншому випадку, коли хата стоїть пусткою, вона поступово руйнується, - долучається до розмови Володимир Мусурець, син Тетяни Тарасівни, який доглядає за старенькою.
Як і в будь-якому куточку України, тут до глибини душі переймаються подіями на сході та щиро моляться за українських воїнів, які мужньо боронять східні рубежі нашої держави. І на підтвердження того, що навіть у такій глибинці проживають свідомі та небайдужі громадяни своєї країни, старший син Тетяни Тарасівни Леонід Мусурець привіз із столиці український прапор.
-Нехай знають, що в нас тут Україна! – з гордістю каже жінка на закінчення розмови.
По порятунок – до баби Танісі
Хоча зараз у Заболотті людей залишилося мало, але дорога до села добре заїжджена. Стежину до будинку, в якому мешкає наша співрозмовниця Тетяна Мусурець, уже декілька десятиліть не забувають ті, хто зневірився у традиційній медицині.
Правда, в цій місцевості Тетяну Тарасівну знають як бабу Танісю, яка змовляє «нічниці», виливає переляки, викачує вроки діткам, а також допомагає позбутися сильного болю внаслідок протягів, вітру, спалює рожу дорослим. І що головне, лікує старенька виключно силою молитви.
-Деколи приходиться і льон спалити, і яйцем викачати. Але найголовніше – то молитва, - переконана Тетяна Мусурець.
Вона згадує, як у молодості дуже крутили і боліли зуби. По допомогу бідолашна неодноразово зверталася до лікарів, але все було безрезультатним. Побачивши, як мучиться дівчина, сусіди підказали навідатися до місцевої цілительки, щоб та змовила їй. Буквально за декілька разів Тетяна відчула справжнє полегшення. Саме від бабки-шептухи наша співрозмовниця і завчила слова молитов на різні випадки життя.
Про свій талант Тетяна Тарасівна дізналася випадково, будучи вже заміжньою. Якось у сім’ї Мусурців сталося лихо – незрозуміло за яких обставин онімів найменший синочок Толік. Тоді в паніці молода мама три рази злизала з чола, щоки, підборіддя, іншої щоки за годинниковою стрілкою та сплюнула через ліве плече, перехрестивши після цього хлопчика мізинцем. І сталося чудо – синок почав промовляти нескладні слова. Після декількох проведених ритуалів мова у дитини повністю відновилася і жінка зрозуміла, що Бог наділив її рідкісним даром.
З того часу Тетяна Мусурець старається допомагати усім, хто до неї приходить: і старим, і малим.
-Раз Господь дав мені таке покликання, то я вже не можу відмовити людям, які звертаються по допомогу. Хоч і тяжко, бо роки беруть своє, але я дуже радію з того, що ще приношу користь оточуючим, - каже Тетяна Тарасівна, поправляючи пасмо волосся, що вибилося з-під хустки.
Щороку з мапи України зникає кілька десятків сіл, а чисельність сільського населення скорочується високими темпами. До того ж для українського села характерне і явище «старіння», адже молоді мешканці сільської місцевості часто залишають свої домівки в пошуках кращої долі у містах. Загалом за роки незалежності за даними Держкомстату Україна втратила 475 сіл, а нових було створено 71. Причинами зникнення сіл та зменшення чисельності сільського населення є демографічна криза, урбанізація та старіння нації. Перспективні сільські мешканці переїжджають у міста через безперспективність сільської глибинки – відсутність роботи, розвалена соціальна інфраструктура (закриті лікарні, школи, клуби) не дають змоги створити належні умови для організації життя на селі для молоді. За результатами дослідження департаменту економічних та соціальних справ ООН, за розрахунковий період з 2004 по 2013 рік, число міських мешканців по країні загалом зменшилося з 32млн. 146тис. до 31млн. 179тис., тобто на 967 тисяч осіб. Усього скорочення чисельності громадян України за останні 8 років сягнуло 2млн. 69 тисяч осіб.
За офіційними даними департаменту статистики населення Держкомстату, станом на 1 січня 2015 року в Україні є 28 471 сільський населений пункт. Сільського населення трохи більше 14 мільйонів.

Розділ новин: 

Коментарі