«У нашій професії випадкових людей не буває»

Стверджують начальник Нововолинського відділення судово-медичної експертизи Валерій Супоровський та його колега Богдан Війтович.
Валерій Аркадійович працює у цій сфері майже 20 років, Борис Іванович – 35. І кожен із них обрав професію судмедексперта хоча і не зовсім за велінням серця, але й не випадково. Для Аркадія Суворовського поштовхом до цього фаху став інститутський викладач, який викликав у молодого студента повагу і як людина, і як фахівець.
-Він так цікаво розповідав про цю справу, що я, придбавши підручники з судово-медичної експертизи, записався до нього в гурток. Взагалі ж медичний вуз, як би він не називався, - інститут, як колись, чи нинішня академія, випускає спеціалістів одного профілю - лікар, а вже потім, на місцях, після проходження інтернатури лікарі стають хірургами, травматологами, гінекологами, окулістами чи експертами, - розповідає завідувач відділенням. - Що в нашій роботі найважче? Найперше, мабуть, людський біль, який щодня присутній у нашій професії. І немає значення - проводимо ми експертизу ступеня побиття або травмування живих людей чи то визначаємо причину смерті покійників.До того ж наш фах тісно пов’язаний як із державними, так і з релігійними святами. У такі дні об’єм роботи зазвичай значно збільшується. Значення має також і сезонність. Улітку більше утоплеників, восени і взимку - жертв ДТП. Що стосується прийнятого нещодавно закону про обов’язкову експертизу всіх померлих чи загиблих, то можу сказати що розтин тіл ми проводимо лише за рішенням суду. Лише суд визначає - є потреба в розтині чи ні. Якщо людина помирає вдома, на місце виїжджає слідчо-оперативна група у складі поліцейського, медиків «швидкої» та слідчого, яка на місці визначає потребу в експертизі. Якщо слідчий вважає, що це треба робити, він виносить клопотання перед судом, і суд видає нам ухвалу. Зазвичай це буває у випадку, коли потрібно визначити ступінь тяжкості поранення чи травмування людей чи у випадку насильницької смерті з юридичної точки зору, оскільки з боку медицини насильницькою вважається будь-яка смерть, що не пов’язана із хворобою. Це може бути, наприклад, отруєння алкоголем або чадним газом, утоплення (механічна асфіксія) падіння з висоти і т. д. Але експерт не визначає – померла людина зі своєї волі чи їй, можливо, хтось допоміг. Він встановлює лише причину і час смерті, а не те, як і коли це сталося, за яких обставин, хоч люди чомусь вважають ми можемо знати все. Це вже прерогатива слідчих і поліцейських - встановлювати як, чому і при яких обставина людина помела, що цьому передувало, було це вбивство, самогубство чи нещасний випадок. У них, до речі, своє трактування терміну «насильницька смерть».
Богдан Війтович під час навчання в інституті змушений був кілька років підробляти санітаром у морзі. Він дуже хотів стати хірургом, але коли після закінчення вишу в 1985році приїхав на Львівщину, де народився , а згодом і на Волинь, в облуправлінні здоров’я йому запропонували лише роботу судмедексперта.
-Терапевтом чи якимось іншим лікарем я бути не хотів, а вільних вакансій хірургів не було, тому погодився, оскільки допомагаючи експертам у студентські роки, вже звик до цієї професії. До того ж так швидше можна було отримати квартиру. Ще до поступлення в інститут я закінчив у Золочеві медучилище, чотири роки відпрацював під Червоноградом у ФАПі старшим фельдшером, два роки служив в армії, який час працював на « швидкій»,рік, отримавши направлення, навчався на підготовчих курсах, а вже потім став студентом. На той час мав уже майже 30 років від роду, сім’ю і був найстаршим у групі. Після отримання диплома мене направляли на роботу хірургом на Луганщину, але їхати туди я не хотів, тому повернувся додому, а потім приїхав у Нововолинськ і тут осів, - пояснює Богдан Іванович свій вибір. - Спочатку ми жили в шахтарському гуртожитку на вул. Ковпака, потім я отримав власне житло. У перші роки планував відпрацювати три роки, а тоді перекваліфікуватися, але в 33 роки стояти поряд із хірургом, який, закінчивши вуз у 24 роки, має 8 років стажу, не було жодного сенсу. До того ж за три роки я знайшов у цій професії свої плюси і мінуси. В чому вони полягають? Плюсом я вважаю те, що ми нині підпорядковуємося обласному керівництву, не головному лікарю ЦМЛ, місцевій прокуратурі чи поліції. Мінус у тому, що в нас ненормований робочий графік, на роботу можуть викликати в будь-яку годину дня і ночі, не зважаючи на вихідні чи свята. Причому, все це тепер не оплачується, як це було раніше. Добре, що тепер нам не доводиться обслуговувати, як колись, крім обох міст, ще й Любомльський, Володимир-Волинський та Іваничівський райони, бо тепер у Володимирі і Любомлі є вже свої спеціалісти. Наприклад, у княжому місті вже кілька років працює Микола Бзюк. От він якраз ще з дитинства, навчаючись у нас у ліцеї, мріяв про цю професію. Закінчивши вуз, Микола проходив тут інтернатуру і набирався досвіду. Потім йому довелося перекваліфікуватися, але тепер він знову займається улюбленою справою.
-Чи не виникало у нас обох колись, зважаючи на велике моральне й душевне напруження, бажання змінити професію і місце роботи? Ви, знаєте, - ні. Хіба що змінити ставлення держави до нашої професії і медицини взагалі. Хотілося б також мати більш кращі умови роботи, бо хоч наш морг вважається одним із кращих в області щодо чистоти й порядку, більш сучасне обладнання і більше приміщення були б дуже доречні, - додає Валерій Аркадійович. –У нас хороший колектив. Поряд з нами вже багато років працюють реєстраторами дві чарівні жінки Алла Мартинюк і Людмила Марченко, які займаються паперовими справами – друкують протоколи огляду, проводять реєстрацію і т. п.
-За мене вибір зробила доля, але я про це не шкодую. Зараз я вже на пенсії, рік три і три місяці був в АТО, але, поки дозволяє здоров’я, ще трохи попрацюю, - посміхається Богдан Іванович - Професію медика обрав і мій старший син, який працює у відділенні гінекології.
-Словом, байдужих людей у нашій професії не буває, - підсумовує розмову Валерій Супоровський.
Валентина Савчук, м.Нововолинськ

Розділ новин: 

Коментарі