Каже Валентина Пилипчук – опікунка 18-річної Дарини Гребенюк, яка кілька днів тому стала щасливою власницею квартири.
У світі немає людини, яка б уже з юних літ не мріяла про щасливу, люблячу сім’ю, дітей та власне затишне сімейне гніздечко. Особливо, якщо ця людина – сирота, яка виросла у дитячому будинку, сиротинці чи школі-інтернаті й не пам’ятає своїх батьків. Та далеко не всім щастить отримати власне житло. Дехто до кінцях своїх днів змушений поневірятися по чужих найманих оселях, так і не дочекавшись власної. А от сироті при живих батьках 18-річній нововолинянці Дарині Гребенюк пощастило: у перший день літа у присутності опікунки дівчини Валентини Пилипчук та журналістів місцевих ЗМІ міський голова Віктор Сапожніков урочисто вручив їй ордер і ключі від відремонтованої квартири у колишній малосімейці на вулиці Гагаріна. Для щасливої Даринки це був найкращий подарунок у житті, тим більше, що 21травня вона відсвяткувала своє вісімнадцятиліття. До речі, за словами мера, Дарина – шоста сирота, яка отримала такий подарунок від міської влади. Раніше дівчина проживала в Центрі захисту дитини «Ковчег», який у народі називають сиротинцем, куди потрапила після другого класу. Батьки дівчини так захопилися оковитою, що до життя трьох дітей (у Дарини є старші брат і сестра) їм було байдуже. Батьків не цікавило, чи мають діти що їсти, чи, бува, не замерзли, чи відвідують школу. Весь свій час вони віддавали спілкуванню з такими ж друзями по чарці. Обоє і досі мешкають в орендованих квартирах. Єдиною розрадою для Даші була старша сестра, яка вийшла заміж і забрала її до себе. Та невдовзі після заміжжя сестра разом з чоловіком виїхала на постійне проживання в Америку, а Дарина знову опинилася у сиротинці. Але доля й цього разу виявилася прихильною до дівчини: її опікуном стала мама сестриного чоловіка Валентина Пилипчук, яка забрала дівчину із сиротинця, подарувавши материнську ласку, тепло і любов.
-У моєму житті теж було багато горя, образ і сліз, тому я добре знаю, як то дитині жити без матері. Моя мама померла в той день, як подарувала мені життя. Батько ж згодом одружився з іншою жінкою, яка стала для мене мачухою у прямому значенні цього слова. Для неї я завжди була якимсь непотрібним придатком до подружнього життя, який заважав їй жити щасливо і без зайвих клопотів. Уся її увага і материнська турбота належала тільки власній дитині. Тому я й вийшла заміж уже у 18 років. Коли народила своїх дітей – сина та донечку, здувала з них пилинки, старалася відгородити від усього злого і недоброго, дати все те, чого в дитинстві була позбавлена сама. Зараз діти вже дорослі, обоє мешкають в Америці, і я щаслива бабуся чотирьох онуків. А найближчим часом донька подарує ще одне малятко, - радіє Валентина Фотіївна.
Дарину жінка, яку дівчина називає бабусею, взяла до себе три з половиною роки тому. Після того, як її син з невісткою виїхали за кордон, вона часто провідувала дівчину в сиротинці. Одного разу взяла її разом з подружкою додому на вихідні. -Ви знаєте, коли перший раз потрапила в сиротинець і побачила сповнені мольби і благання дитячі очі, не могла спати ночами. У кожному відвідувачеві ці діти бачать рідну людину, яка прийшла туди, щоб забрати саме їх. Щодня, щохвилини вони чекають, що ось-ось відчиняться двері, зайде мама чи тато, усмінеться їм і скаже: «А я по тебе, доню чи синку. Ходімо додому…». Переважна більшість вихованців центру «Ковчег» – сироти при живих батьках. Живеться їм там ніби й добре. Про них турбуються, вони ситі, одягнені, мають книжки, іграшки, не мають лише одного – батьківської ласки і любові. Вони всі хочуть жити в сім’ї, хочуть, щоб їх любили. Ці нещасні дитячі очі й спонукали мене оформити над Даринкою опіку і забрати її додому. Жили ми дружно і весело. У Даші дуже лагідна вдача і добре серце, вона – працьовита та акуратна. Тож, якщо в нас і виникали якісь дрібні непорозуміння, ми швидко знаходили компроміс, і все налагоджувалося. За цей час я прищепила дівчині любов до праці та навчила всього того, що згодиться майбутній дружині й матері: готувати їсти, тримати в чистоті свій дім, дбати про близьких. Тепер, коли моя вихованка отримала власне житло, я допоможу їй його обставити, підкажу, що потрібно придбати найперше, - ділиться планами пані Валентина. - І я дуже щаслива, що тепер Даринка матиме власне гніздечко. Чи знайома я з її батьками? Так, ми інколи розмовляємо з ними по телефону. Я розповідаю їм про те, як вона живе, чим захоплюється, хоча все це їх не дуже цікавить. На доньчину квартиру, я впевнена, вони претендуватимуть.
Згодом Валентина Фотіївна, яка дуже сумує за дітьми та онуками, планує теж перебратися на постійне проживання в Америку. За свою прийомну онучку вона тепер спокійна і каже, що двері її дому завжди відкриті для дівчини і вона може на неї розраховувати.
Сама Дарина теж безмежно вдячна своїй «бабусі» за те, що завжди була поряд у хвилини смутку і радості, підтримувала, оберігала та допомагала, вчила життєвих премудростей, добра, милосердя і не боятися труднощів. Цієї весни дівчина закінчила Нововолинську ЗОШ №5. Їй дуже подобається робити зачіски, тому восени планує вступити в училище, щоб опанувати професію перукаря. Та професія – лише перша сходинка до щастя. Зупинятися на цьому дівчина не збирається, а мріє вчитися далі. Крім того, Даринка має талант до співу, неодноразово брала участь у шкільних музичних конкурсах і фестивалях. І хто знає, можливо, з часом вона вирішить пов’язати свою долю з музикою. А згодом на її життєвій стежині зустрінеться такий хлопець, про якого мріє кожна юна дівчина. А поки що найперша турбота Дарини – обставити і обжити своє нове житло. Тож побажаємо дівчині щастя і удачі.
Валентина Савчук, м.Нововолинськ
Коментарі