«У мене є все для того, щоб почуватися щасливою жінкою і самодостатньою особистістю»

Каже квітникарка Тамара Лещук. Для неї робота і бізнес – це хобі, яке приносить моральне задоволення і додає гармонії в життя.
Багато хто з володимир-волинців, і не тільки, знайомий з цією невисокою молодою жінкою, яка, крім вирощування і продажу квітів, займається ще й флористикою – оформленням залів, машин для весіль та інших сімейних і офіційних урочистостей. Під час Революції гідності жінка від початку і до кінця була у столиці на Майдані, якийсь час очолювала у місті «Правий сектор», а останні два роки повністю присвятила себе родині та бізнесу.
Народилася пані Тамара в Горохові й була найстаршою із трьох дітей. Окрім неї, в батьків є ще двоє менших синів. Один із них зараз проживає в Москві та після виходу на пенсію планує повернутися в Україну, другий мешкає в Києві. Закінчивши середню школу, дівчина вступила до Львівського лісотехнічного інституту, після закінчення якого спробувала себе в кількох професіях. Реалізацією квітів стала займатися, ще коли навчалася у виші, оскільки це був додатковий заробіток до стипендії. Можливо, як каже пані Тамара, це захоплення і стало для неї вирішальним, коли 20 років тому зважилася започаткувати власну справу. Тоді ж вона познайомилася і зі своїм майбутнім чоловіком Володимиром, який більшу частину свого життя проводить у теплицях. Чоловік став для неї не лише надійною опорою у домі, а й чудовим батьком для синів та надійним помічником і партнером у бізнесі.
-Взагалі-то робота в теплиці мені знайома ще з дитинства, адже батьки вирощували тепличні овочі, найчастіше – огірки. Займаються вони цим і зараз. Тож справа ця не була для мене новою. Вирощували квіти також усе життя і батьки мого Володимира Миколайовича. Так що квітковий бізнес для нас обох – батьківський спадок, і мені він дуже подобається. На сьогодні в нашій теплиці росте біля шести тисяч троянд найрізноманітніших сортів та кольорів. Маємо вже багато постійних клієнтів. Стосовно оформлення весіль та інших урочистостей, то цим я стала займатися десь років чотири тому з подачі подруги. Якщо чесно, то це для мене просто хобі. На цьому великих грошей не заробиш. Та я люблю оформляти щось так, щоб було цікаво й оригінально. А якщо це цікаво, то не прибутково, оскільки затрати майже такі ж, як і прибутки. Чи є в мене надія, що колись нашу з чоловіком справу продовжать діти? - перепитує, посміхаючись, моя співрозмовниця. – Не думаю, у них зовсім інші захоплення і плани на життя. Хіба що, вийшовши на пенсію, нею зацікавиться найстарший із синів – Артур. Він обрав кар’єру військового, закінчивши єдину в Україні академію прикордонних військ у Хмельницькому. Рік воював на Донбасі, а нещодавно в нього народилася донечка. Так що я вже бабуся. Середній син Володя – футболіст. Зараз, закінчивши училище фізкультури, він навчається в університеті у Вроцлаві, знайшов собі підробіток, грає в Польщі у футбольній команді, має запрошення у ще одну і прагне стати найкращим студентом свого вишу. Найменший син Ігор навчається в десятому класі. Чи вважаю я себе щасливою і успішною жінкою й чи задоволена собою як особистість? Звичайно, я – щаслива жінка. Маю хорошого і люблячого чоловіка, який є не лише міцною опорою для нашої сім’ї, а й однодумцем, діловим партнером і порадником, який поділяє всі мої захоплення і турботи. До нього я можу звернутися з будь-якою проблемою, знаючи, що мене завжди зрозуміють, допоможуть і розрадять. У нас із ним ніколи не виникало якихось непорозумінь щодо того, хто і що має робити, все стараємося виконувати якщо не разом, то взаємно замінюючи одне одного. Реалізувала я себе і як особистість. У мене є чудова робота, яка давно перетворилася на хобі для душі і від якої отримую не тільки засоби на прожиття, а й моральне задоволення. Не так давно мені вдалося здійснити свою давню мрію – поїхати із синами в Голландію, від якої ми всі були у захваті. Радують мене своїми успіхами діти, а тепер маю ще й онучку. Я завжди можу розраховувати на допомогу друзів, які також ніколи не залишать мене у біді. Тож у моєму житті є все для того, щоб почуватися щасливою і самодостатньою. Єдине, чого мені постійно бракує, це часу. Щоб бізнес був успішним, треба постійно вчитися, тому я записалася на всі можливі курси, які стосуються вирощування і продажу квітів, флористики, дизайну тощо.
-Пані Тамаро, днями в соцмережі з’явився допис невдоволеної клієнтки, яка звинувачує Вас у тому, що нібито їй продали у Вашому магазині на ринку зламані троянди, скріплені голками і зубочистками. І цей допис викликав багато як позитивних, так і негативних відгуків та коментарів. А що Ви самі хотіли б сказати з цього приводу?
-Нічого подібного я ніколи не робила, шпильками і булавками ніколи не користувалася. Не бачу в цьому жодного сенсу, адже зламану квітку завжди можна використати при оформленні кошичка, залу, автівки і т.д. Тим більше, що цього дня у мене було таке замовлення. Завжди стараюся виконувати будь-які прохання і побажання людей. І це можуть підтвердити сотні моїх постійних клієнтів, яких я дуже ціную. З іншого боку, клієнтка, яка виставила претензії до мене в Інтернеті, купувала квіти у моїй присутності. Їй дали мою візитку. Тож мені не зрозуміло, чому висловила свої претензії не відразу, а лише через добу?.. А стосовно того, що в мене постійно замовляє букети мерія та інші державні установи, то, можливо, це тому, що вони задоволені тим, як я виконую їхні прохання. Крім того, квіти у мене найдешевші у місті. Не заперечую я і проти тендерів, конкуренції теж не боюся. Якщо хтось хоче спробувати, будь ласка.
Валентина Савчук, м. Володимир-Волинський

Розділ новин: 

Коментарі