«У мене й досі перед очима величезні могильники техніки, руді сосни та собаки, які вже не могли ні бігати, ні гавкати»

Згадує колишній ліквідатор наслідків аварії на Чорнобильській атомній станції Адам Шліхта з Нововолинська.
26 квітня минає 32 роки, відколи о 1 год. 23 хв. прогримів вибух атомного реактора на четвертому енергоблоці Чорнобильської АЕС і смертельна радіоактивна хмара накрила не лише територію сучасної України, Білорусі та Росії. Вже в першу добу після вибуху радіоактивні аерозолі в атмосфері виявляли в країнах Європи, Китаї, Японії, США та Канаді. За кілька днів загинуло майже 50 працівників станції, постраждали сотні рятувальників. За різними оцінками, сотні тисяч людей померли згодом, отримавши значну дозу радіації. Ще понад 2,5 мільйони українців страждають від важких хвороб, спричинених опроміненням. 2293 населені пункти, в яких на кінець вісімдесятих років мешкало понад 2,6млн. людей, стали непридатними для життя, із сільськогосподарського користування було виведено понад 5млн. га земель. На ліквідацію наслідків ядерної катастрофи з усіх куточків колишнього Союзу було кинуто понад 600 тисяч вогнеборців, правоохоронців, військових, медиків та представників інших професій. Серед них був і нинішній голова міської організації «Спілка «Чорнобиль», в якій на сьогодні із 350 в живих залишилося 122 ліквідатори (семеро померли за кілька останніх місяців), Адам Шліхта.
Адам Михайлович народився в селі Орані Володимир-Волинського району. Закінчивши школу і відслуживши в армії, він приїхав у Нововолинськ, влаштувався водієм на «швидку», на якій пропрацював рік. Потім перейшов на роботу у вантажно-транспортне АТП, де після закінчення Львівського політехнічного інституту займав посаду заступника директора з безпеки руху. Звідти у вересні 1997 року разом із медсестрою підприємства Ніною Кліцук його відправили в Чорнобиль, де вони пробули 26 днів. Після цього їм на заміну направили інших працівників підприємства.
-У Чорнобилі мене призначили відповідальним за автотранспорт. Жив я у двокімнатній квартирі, яку покинули господарі. В мої обов’язки входило слідкувати за тим, аби водії не їхали туди, куди не слід, а лише за маршрутами свого безпосереднього призначення, тобто контроль автотранспортного руху. Слідкували ми й за тим, аби водії не сідали за кермо п’яними, адже спочатку їм дозволяли вживати алкоголь, який нібито нейтралізував радіацію. Та після кількох дуже серйозних автопригод зі смертельними наслідками спиртне заборонили. За час перебування в зоні відчуження мені довелося побувати в багатьох населених пунктах, а також на місцях захоронення зараженої техніки (Копачі, Буряківка, Чистогалівка, станція Янів). Їх пильно охороняли військові, пройти туди можна було лише за спеціальними перепустками. У мене до цього часу стоять перед очима ці величезні могильники різноманітної техніки, одягу та інших речей, руді сосни, покинуті поспіхом людьми будинки, порожні, наче вимерлі вулиці, на яких ще не так давно вирувало життя. А ще собаки на дорогах, які вже не могли ні бігати, ні гавкати, вони просто стояли і дивилися на людей сумними очима. Бував я й на самій станції у Прип’яті, де ми не раз харчувалися в їдальні. Годували там людей дуже добре: на столах були такі продукти, яких ми вдома не лише не куштували, а й не бачили (чорна й червона ікра, елітні сорти ковбас, різноманітні салати тощо). Правда, спілкуватися з людьми, які працювали безпосередньо на станції та на зруйнованому четвертому енергоблоці, було заборонено. В лісах росло повно величезних білих грибів, підберезників і червоноголовців, які ми, до речі, збирали, добре промивали, а потім смажили, хоч радіація там і зашкалювала. Їли й великі соковиті яблука із присмаком перцю. Коли ми тільки приїхали в Чорнобиль, нам видали накопичувачі, які сумували радіаційний фон і його кількість в організмі людини. Про те, яку дозу опромінення кожен із нас отримав, ми ніколи не знали. Прилади, звичайно, раз на тиждень брали на перевірку, але інформацію від нас приховували. А коли ми покидали зону, їх у нас забрали. Додому я повернувся 6 жовтня, привіз добротні черевики, які довго стояли в коридорі, але потім їх хтось украв. Уже за місяць після повернення з Чорнобиля я відчув на собі його наслідки: стало напухати горло, з’явилася сухість шкіри, загострилися всі хронічні недуги. Стосовно пільг, то як ліквідатори аварії на ЧАЕС ми прирівняні до учасників бойових дій і маємо право на безоплатне придбання ліків за рецептами лікарів, зубопротезування, першочергове щорічне придбання путівок на санаторно-курортне лікування або ж компенсацію на оздоровлення та стовідсоткову пільгу з оплати комунальних послуг. Але оскільки дружина моя померла і я сам живу у трикімнатній квартирі, то доводиться доплачувати. Осягнути масштаби цієї трагедії та її наслідки можна, лише відчувши їх. А для цього потрібно пройтися вулицями покинутого міста та зазирнути в таємниці залишених будинків. Десь років через десять після аварії я побував на екскурсії в зоні відчуження. І до глибини душі був вражений рудими високими, як п’ятиповерховий будинок, деревами, поржавілими автобусами й автомобілями, густою травою на асфальті вулиць мертвих міст. А ще десятки будівель, які дивляться на людей порожніми очима-вікнами, викликаючи біль від тих подій, що довелося пережити їхнім господарям. А у місті Прип’яті, яке тепер називають привидом, – зображення людей на стінах будинків по всьому місту та червонобока стиглість яблук, яких ніхто не зриває…
Валентина Савчук, м. Нововолинськ

Розділ новин: 

Коментарі