Цьогоріч Марія Бабік відзначила свій 80-річний ювілей. Через хворобу і самотність вона уже давно не виходить поміж людей.
Міла Сергєєва, м. Володимир-Волинський
Чи можна звикнути до самотності? Навряд. Але іноді обставини складаються так, що осінь життя проходить на самоті, й обмежена вона чотирма стінами власної квартири. Саме така доля спіткала героїню нашої розповіді Марію Григорівну.
Зростала Марійка на хуторі в с.Зимному у небідній родині господарів. Батьки мали 10 гектарів землі, самі трудилися і на сезон наймали працівників. Був у дівчинки старший брат Олексій. Стабільне і розмірене життя вщент зруйнувала війна. Марія Григорівна мало що пам’ятає з тих часів, лише назавжди закарбувалося у пам’яті жахливе видовище: сидить вона на возі й споглядає, як горить Зимненський Святогірський монастир.
Під час окупації брат Олексій, як і більшість парубків з їхнього села, долучився до вояків УПА. У 1944-му, після звільнення Волині від фашистів, хлопець потрапив до рук НКВС, його судили і посадили у в’язницю. А батьків і маленьку Марійку, як колишніх куркулів і сім’ю ворога народу, вивезли на поселення в Кіровську область (Росія).
У вигнанні
-Селище, в якому ми жили, не мало назви, а рахувалося під №9 – таких було багато у цій місцевості. Його оточували дрімучі ліси, де більшість репресованих працювала на лісоповалі.
Там, у Росії, в десятирічному віці Марійка пішла у школу. Дівчинка добре вчилася, а особливо їй подобалася математика. Так з’явилася мрія згодом закінчити вуз і стати вчителькою.
-Я була цілеспрямованою і неодмінно добилася б свого. Але коли вчилася у четвертому класі, зі мною сталася біда, яка перевернула все моє життя. Спочатку я захворіла на золотуху – досить поширену у той час хворобу. Ліків, звичайно, не було, тож використовували що мали: цинкову мазь, яка зберігалася на всі випадки життя. А недолікована недуга дала ускладнення на очі, й у мене стрімко став падати зір.
Дівчинці хтось порадив лікуватися цукром – розтирати його у порошок і засипати в очі. Самолікування спочатку дало бажаний результат – вона стала бачити краще, а потім хвороба почала прогресувати. Вчитися було неймовірно важко, але Марія не закинула навчання і продовжувала сидіти над книжками. Вступаючи на фізико-математичний факультет, добре здала іспит з математики, а от на екзамені з російської мови показала гірший результат.
Зрозумівши, що вуз, на жаль, не для неї (з таким зором просто не буде встигати), Марійка вступила у торгівельний технікум.
Під час навчання хотіла трішки підзаробити фізичною працею на лісоповалі. Чоловіки валили дерева, а жінки сокирами зрубували сучки. Але ця робота виявилася не до снаги дівчині. Вона не могла добре роздивитися, де на стовбурі розташовані маленькі гілочки та скільки їх, щоб якісно виконати роботу. А ще у студентські роки Марію разом з одногрупниками посилали на освоєння цілини. Працювали за будь-якої погоди, жили у жахливих умовах. Постійний бруд і протяги не могли не позначитися на стані здоров’я – зір упав до десяти відсотків. На останньому курсі довелося брати академвідпустку, щоб підлікуватися. Однак завдяки силі волі та наполегливості дівчина таки вивчилася на товарознавця.
Після повернення
на Батьківщину
У 1959-му Марія Григорівна вирішила повернутися на Волинь, а батьки залишилися в Росії. Жити було ніде – батьківська хата згоріла під час війни. Мешкала у родичів у Зимному, винаймала житло. Через два роки після смерті батька до неї переїхала мама, і згодом вони оселилися на квартирі у Володимирі. Протягом 17 років Марія Бабік пропрацювала в універмазі на посадах товарознавця і продавця. Чого тільки не сталося в її житті за цей час!
Як будь-яка жінка, вона мріяла створити сім’ю, народити діточок і прожити щасливе життя. Вийшла заміж, отримала нову однокімнатну квартиру. Але з чоловіком не склалося. Не пізнала Марія Григорівна і радості материнства. Натомість її атакували нові важкі хвороби, що не раз заганяли на лікарняне ліжко і навіть під ніж хірурга. А поховавши маму, вона залишилася зовсім сама.
У сорокарічному віці жінка отримала першу групу інвалідності загального захворювання, а з 1986 року стала членом Українського товариства сліпих. Але вона ніколи не дозволяла собі опускати руки, впадати в депресію. Навпаки, старалася якомога більше бувати серед людей. Марія Григорівна активно займалася громадською діяльністю. В УТОСі була групоргом, брала участь у художній самодіяльності – співала у хорі. Також стала членкинею громадської організації «Союз українок» і старалася не пропускати жодного заходу, що проводився у місті.
Вісім років тому до захворювання очей додалося ще одне – катаракта. Жінці зробили операцію на одне око, але позитивний ефект спостерігався недовго. Майже повна сліпота ізолювала пані Марію від навколишнього світу, зачинила у чотирьох стінах власної квартири. У кімнаті працює радіоточка, завдяки якій пенсіонерка слідкує за останніми новинами. Незважаючи на недуги, Марії Григорівні небайдуже, що відбувається у нашій країні, дуже переживає через війну на сході. Щоб подихати свіжим повітрям, вона виходить на балкон. Це, власне, всі «радощі» життя на сьогодні. А раніше, коли бачила краще, захоплювалася вишиванням. Нагадують про ті часи диванні подушки та серветки, що прикрашають квартиру жінки.
Звичайно, без сторонньої допомоги Марія Бабік давно не може обійтись. Уже багато років пенсіонерку обслуговує соціальний працівник Зоя Бутенко, якій вона безмежно вдячна. Зоя Павлівна підтримує ідеальну чистоту в квартирі підопічної, купує їй продукти, ліки та все найнеобхідніше. Скромна пенсія примушує до режиму строгої економії – левова частка бюджету пенсіонерки йде на медикаменти, оплату комунальних послуг, а що залишається – на харчування.
Однак життєві негаразди не зломили сили духу Марії Григорівни. Як би не було важко, жінка знає, що треба триматися і, головне, не впадати у відчай.
Коментарі