Трагедія, що поламала і продовжує ламати долі цілих поколінь кримських татар

Публікації

18 травня відзначається День боротьби за права та День скорботи і пам’яті жертв депортації кримсько-татарського народу. Весною 1944 року більше чверті мільйона людей були вирвані з насиджених місць і примусово вивезені в безводні степи Казахстану. Це був своєрідний «інструмент» боротьби сталінського режиму з власними страхами, побоювання за примарну владу. У 1967-му році указом Президії Верховної Ради СРСР депортація кримських татар була визнана необґрунтованою, а у 1989-му – засуджена і оголошена злочинною. Татари отримали реальну можливість відновити порушене радянською владою право на свою споконвічну територію, що входила до того часу до складу суверенної України, територіальну цілісність якої у 1994-му році гарантували три найавторитетніші країни світу: Росія, США і Великобританія. Почалося активне повернення людей на рідну землю. Було все: і радість, і сльози, і, звичайно ж, маса труднощів, але все це ніщо у порівнянні з тим, що вони повернулися на давно омріяну Батьківщину. Життя татарських сімей потрохи стало налагоджуватися. Здавалося б, колишній жах залишився позаду, але… В кінці лютого 2014 року, всупереч усім міжнародним нормам, на півострові з’явилися «зелені чоловічки», а 13 березня під дулами автоматів російських найманців відбувся так званий «референдум», далі – анексія Криму. І знову тисячі кримчан, аби уникнути репресій з боку агресорів, змушені були стати біженцями і перебиратися на материкову Україну. Однією з таких була Гульнара Сулейманова, яка нині разом із молодшим сином, якому 9 років, знайшла прихисток у Луцьку.
Гульнара – корінна кримчанка, народилася і виросла в невеликому районному містечку Кіровське у родині військового. Військовим був і її старший брат. Там дівчина вийшла заміж і народила двох синів. Працювала родина Сулейманових біля землі. Та сталося нещастя: раптово захворівши, чоловік помер, і жінка залишилася вдовою з двома малими дітьми на руках. На той час не було вже в живих і її батьків. Єдиною підтримкою для Гульнари стала родина чоловіка.
Після анексії півострова корінний кримський народ виступив проти агресора, сміливо заявляючи, що Крим – це Україна. Почалися масові арешти і переслідування татар. Тож, побоюючись за життя дітей і репресій з боку окупаційної влади, Гульнара змушена була залишити власний дім та все нажите майно і перебиратися ближче до старшого сина Еміля, який на той час уже був курсантом Львівського військового училища. Завдяки допомозі небайдужих людей, серед яких був і керівник благодійного фонду «Карітас-Волинь» отець Володимир Кметь, жінка знайшла роботу і житло в обласному центрі. Працює вона комірником у приватному магазині. З рідними, що залишилися в анексованому Криму, щоб не наражати їх на небезпеку, Гульнара лише інколи спілкується по скайпу. З цієї ж причини вона й відмовилася друкувати своє фото в газеті.
На запитання, які настрої панують нині на півострові серед її співвітчизників, жінка відповіла так:
-Ейфорія від того, що Крим став російським, у багатьох прихильників «Русского мира» вже давно минула. У людей відкрилися очі на жорстоку реальність, і вони починають прозрівати. Більша частина з них тепер жалкує про свій вибір і хотіла би знову жити в Україні, хоча й дехто просто з гонору все ще не визнає своїх помилок. А голосували в нашому райцентрі за приєднання до Росії під час так званого «референдуму» переважно люди похилого віку, а ще росіяни, яких того дня кількома автобусами привезли з Краснодара і возили з одного місця до іншого. Все це я бачила на власні очі. Кожна виборча дільниця була оточена військовими з автоматами, біля кожної стояли БТРи та інша військова техніка окупантів. Та ніхто з кримських татар участі в цьому «референдумі» не брав, майже не було там і молоді. Й зараз, не зважаючи на те, що тисячі моїх земляків змушені були знову стати біженцями, і на те, що 24 квітня Росія заборонила діяльність нашого Меджлісу, ми, татари, свято віримо в перемогу, живемо надією, що Крим знову стане частиною суверенної України і ми повернемося у свої домівки, - запевняє моя співрозмовниця. – А день 18 травня, як і річниця анексії Криму, для нас не просто історичні дати. Для нас це дні скорботи і пам’яті, коли всі ми сумуємо за тисячами померлих у неволі земляків, це трагедія всього нашого народу, що поламала і продовжує ламати долі цілих поколінь наших людей.
Валентина Савчук, м.Луцьк

Розділ новин: 

Коментарі