«Там кожен день гримлять постріли і ллються сльози, а у нас музика і сміх, там майже щодня умирають наші сини, брати і чоловіки…»

Зі сльозами на очах згадує голова комітету солдатських матерів Наталія Волохата, яка нещодавно разом з волонтером Олександром Мазурком із Благодатного побувала на Луганщині, де тримає оборону 14-а бригада, розвідникам якої для виконання бойових завдань дуже і дуже потрібен автомобіль «УАЗ- 452».
-Що таке війна і біль материнської душі, я відчула на собі ще 2014-му році, коли на передовій був мій син Олександр. Та мені дуже хотілося самій побувати у наших хлопців там, на сході, побачити на власні очі те, що ніколи не покажуть по телевізору. Тож, коли дізналася, що мій хороший друг, Саша Мазурок і його колега Роман Багаєв, везуть на передову бійцям 14-ї бригади теплі речі, ковдри, подушки, продукти, до двох десятків ящиків яблук, 10 з яких дав Юрій Єлева, а також іменні передачі, які ми зібрали у школах, я впросила їх узяти з собою і мене. Перед поїздкою у нашому міському історичному музеї відкрилася експозиція предметів, які Олександр привіз із фронту: гільзи від набоїв, гранатомети, нерозірвані снаряди, якими російські військові бандитські формування обстрілюють українських військових, екіпірування, захисне спорядження бійців тощо. Люди мали можливість також переглянути фотовиставку: волонтери видрукували світлини, зняті на мобільний телефон під час поїздок на передову, - розповідає пані Наталія. -Коли ми заїхали на територію Луганської області і я побачила вказівник із написом «Попасна», по тілі в мене пробігли мурашки. Важко передати словами ту радість, з якою зустріли нашу машину хлопці вже на першому блокпосту. «О, волиняки приїхали!» - вибіг назустріч нам ще зовсім молодий боєць, радісно сяючи очима. Коли ж ми потрапили в дислокацію 14-ї бригади, хлопці взагалі казали, що відчули себе так, ніби побували вдома. Вони були щиро вдячні нам за привезені речі і харчі, оскільки останнім часом їх не дуже часто балують увагою волонтери. А привезені нами речі їм дуже потрібні, адже невдовзі почнуться холодні дощі, а земля там глиниста, тому хлопці зможуть змінити мокрий одяг і хоч трохи захиститися від холоду. Та й сухі шкарпетки нікому з них не будуть зайві. Ми побували у танкістів, у зенітників, у розвідників, і всюди бійці старалися нас чимось пригостити. В одному з підрозділів кухарем служить 25-річний юнак, який до армії взагалі був далекий від кухні і куховарити став лише за наказом командира, але незважаючи на це, готував дуже смачно. Саша також передав розвідникам бригади (колишній тербатальйон «Волинь»)машину, яку вони називають «таблеткою». Я познайомилася там з багатьма воїнами, серед яких багато ровесників мого сина, і в мене склалося таке враження, ніби всі вони мої сини. Особливо мені запам’ятався Юра з позивним «Граніт», якого я не можу назвати інакше, ніж Людина з великої букви, людина-душа. Коли ми приїхали до них, він якраз повернувся з Маріуполя, де хоронив свого зовсім юного побратима, якого застрелив снайпер. Повірте, це дуже важко бачити, як дорослий, мужній і загартований на війні чоловік, який щодня дивиться в очі смерті, ледь стримується, щоб не заридати вголос. Смерть цього хлопчини він сприйняв як своє власне горе, так, ніби загинув його власний син. Кожному з цих хлопців хотілося поспівчувати, хоч наше співчуття сприймають досить таки скептично, адже добре розуміють, як живемо ми, а як вони. Там кожен день гримлять постріли, а у нас - музика, там щодня ллються сльози і кров, а у нас - сміх... Там дуже страшно і моторошно,там - війна, там майже щодня гинуть наші сини, брати, чоловіки, а тут багато хто старається заробити статки на їхній крові… На Луганщині я також познайомилася з місцевою волонтеркою Юлею, залишитися живою якій, мабуть, допоміг її ангел-охоронець, оскільки бойовики вивезли жінку в ліс і там довго катували, але незважаючи на це, вона й далі продовжує допомагати нашим солдатам. Ми були на передовій вісім днів, і кожного дня з півночі до опівдня там гриміли постріли і вибухи мін. Хлопці розповідали, що незадовго перед нами на передову прибули ворожі снайпери, які влаштували справжнє полювання на наших бійців. Були такі блокпости, що коли ми туди приїздили, нас просили ховати машину в укриття і не висовуватися самим. Коли ми вирушали на схід, Саша поставив переді мною вимогу - стримувати себе і не плакати. А це було зовсім не легко, бо дуже хотілося підійти до кожного з цих хлопчиків, доторкнутися до них, обняти, поцілувати і пожаліти, бо там війна, і ніхто з них не знає, чи зможе зустріти новий світанок. Посидіти з ними і відчути ту атмосферу незламного духу і братерства, - це, мабуть, треба заслужити. Тепер в мені оселився постійний неспокій, я не можу забути їхніх очей, їхніх рук та їхніх проблем, а їх у них дуже багато. За місяць в одному з батальйонів було розбито три бойові машини, тепер вони не мають чим доставляти боєприпаси та харчі хлопцям на позиції. Бійці розповідали, що в одну з них потрапив снаряд, і це велике щастя, що в машині нікого не було й ніхто не загинув. На весь батальйон у них залишилося лише авто командира. І розвідникам дуже важко доставити боєприпаси і харчі їхнім бойовим побратимам, які засіли за декілька метрів від ворожих позицій і яких на висотці підковою оточили російські найманці. Їм трохи допомагало місцеве населення, але вороги «засікли» це і тепер постійно б’ютьіз усіх видів зброї по найближчих населених пунктах. До речі, там де ми були, зустрічали небагато місцевих, які за Україну. В полосі розмежування є такі села, куди взагалі не доїжджають торгові точки, тож наші бійці постійно діляться з їхніми жителями хлібом, продуктами, водою, але це аж ніяк не заважає декому з місцевих обзивати їх «бандерами» і розповідати різні небилиці, типу «їдять дітей» і т. п. Але найстрашніше те, що вже о п’ятій–шостій годині вечора там миттєво зачиняються віконниці всіх осель. І коли я це побачила, в мене мороз пішов по шкірі. Вони постійно живуть у страху. Ми побували в таких районах, де практично всі будинки були якщо не повністю зруйновані, то з розбитими вікнами, дверима, дахами, уцілілі можна було перерахувати на пальцях однієї руки. Дуже багато пусток. І це страшно. На всіх наших блокпостах повно собак і котів. Хлопці їх постійно годують, лікують і кажуть, що з ними значно легше переносити війну. Дехто з бійців, їдучи на ротацію, навіть збирається забирати собак додому. Це - біль, це - біда, це - крик душі про допомогу.....Так, ми втомилися допомагати, ми платимо податки на армію, так, наших захисників повинна забезпечити держава, але повірте мені, я бачила ці проблеми на власні очі! Тому ми звертаємося до всіх небайдужих та байдужих людей із великим проханням – терміново допомогти коштами на придбання автомобіля «УАЗ-452», який вкрай потрібен волинським розвідникам там, на передовій, адже разом - ми велика сила! Не будьмо байдужими. Ваша допомога може вберегти не одне життя наших захисників, яких з надією чекають удома їхні батьки, діти, наречені, брати і сестри! Пам’ятайте, що ті декілька гривень, які Ви пожертвуєте, наближають нашу з вами перемогу! Ми в свою чергу, обіцяємо відзвітувати перед Вами за кожну витрачену копійку.
Гроші можна перераховувати на картку № 5168 7420 2546 0019 у «ПриватБанку» на ім’я - Олександра Мазурка.
Валентина Савчук, м.Нововолинськ
Конкурс Журналістських робіт "Поспішаймо творити добро" ініційований Благодійним фондом Олександра Шевченка та Українським журналістським фондом.

Розділ новин: 

Коментарі