Далекий 1942 рік. Дівчина з-під Турійська Галина Груль разом зі своїми подругами опинилася в нацистській Німеччині. Галина була впевнена, що більше ніколи не побачить батьківщини та рідних людей, але ніхто не міг із впевненістю сказати, що чекає попереду, навіть сільська знахарка, яка віщувала Галі заміжжя далеко від дому і хорошого чоловіка. Ступивши на німецьку землю, Галина крізь гіркі сльози усміхнулась, згадавши це пророкування.
У господі Вайдеманів біля містечка Шпітце в Баварії, куди завезли Галину, було на диво тихо і затишно. Вдалині зеленіли передгір’я Альп. Герхард Вайдеман був людиною флегматичною, зваженою, від українки вимагав дисципліни та порядку. Якщо робітниці за день справлялися з роботою вчасно, господар відпускав їх на прогулянки і навіть на сеанс у маленький кінотеатр. Фрау Магда хворіла, мало цікавилася господою. Поступово Галина почала звикати до нових умов життя і навіть душею потягнулася до Вайдеманів, тим більше, що і вони симпатизували працьовитій українці. Горе в сім’ю прийшло несподівано. Зі східного фронту повернувся єдиний син Вайдеманів Вальтер. Він був без ноги, зі шрамом на щоці. Проклинав війну, неголосно й озлоблено говорив про Гітлера, від чого батько хапався за голову, а мати – за серце. Зрештою фрау Магда не знесла цих моральних тортур і померла. Батько й син, наче діти, потребували жіночої турботи та уваги й самі не помітили, як господинею у домі стала Галина Груль. Старий бюргер бачив, що Вальтер і Галина дивляться одне на одного закоханими поглядами, а коли у містечко вступили американські війська, дав згоду на те, щоб молоді люди жили разом. Галина свідомо йшла на цей крок. Вона кохала Вальтера. Звичайно, жінка розуміла, що своїм вибором відрізає шлях на батьківщину. Там, напевно, вважатимуть її зрадницею… Одружилися вони з Вальтером лише тоді, коли офіційно утворилася ФРН.
Таку історію своїх батьків розповів Петер Вайдеман, який в черговий раз приїхав у гості до волинської рідні. Розмовляє він ламаною українською, переважно переходить на російську, якою володіє добре.
-Я народився у 1947 році. До мене у батьків був ще син Клаус, але він маленьким помер від запалення легень. Мене назвали Петером. Мама спеціально підбирала імена, які мали співзвучність з українськими. Матуся навчала мене української, а коли я підріс, віддала в школу, де навчали російської. Потім був медичний університет у Бонні. Я став лікарем-психіатром, нині ще й сімейний психолог. Моя дружина Еріка теж лікар. За походженням вона іспанка. Її дід переїхав до Німеччини ще за часів Франко і Гітлера.
-А коли Ваша мама після довгої розлуки приїхала на Волинь?
-Не скоро! Це відбулось аж у 1964 році. Ви не уявляєте, як важко їй було отримати візу, адже ми жили в капіталістичній країні. Вона зверталася у високі інстанції, писала листа канцлеру. Нарешті їй – з численними умовностями – дозволили приїхати. Її батьків уже не було в живих, а родина мешкала у Ковелі та Володимирі-Волинському.
-Коли Ви змогли супроводжувати матір?
-Під час перебудови, у 1887 році. Це було значно простіше. Мама вже була стара, але дуже наполягала на поїздці. Її туга за рідною землею поглиблювалась передчасною смертю батька. Тоді я вперше побував у Володимирі-Волинському. Мене дуже вразило, що тут збереглась німецька кірха. Наступний візит відбувся у 1998 році. Мами вже не було в живих.
-Ви відчуваєте генетичний потяг до України?
-Певна річ, що відчуваю. Інакше б не приїхав сюди. Мама стільки розповідала про Україну. Ми співали українські пісні, особливо любили з батьком заспівувати «Маруся, айн, цвай, драй, калина…» До речі, у Німеччині досить поширена українська діаспора.
-Як у Вас складаються відносини з родиною? Як психолог Ви відчуваєте якісь нюанси?
-Звичайно, відчуваю. Наприклад, заради цікавості відвідав місцеву поліклініку. Неприємно був вражений тим, що під дверима кабінетів хворі чекають лікаря, який на тривалий час кудись відлучився. В Німеччині це неприпустимо. А взагалі є таке німецьке прислів’я: «Гість господаря не вчить». Німці досить послідовні у тому, що говорять і роблять. Так у німецькій домівці гість ніколи не запитає господаря: «Чому ти маму не кличеш до столу?», «Чому не запрошуєш батька?». Українці це вважають ознакою культури і уваги, але так неправильно. В гості ходять для того, щоб спілкуватися, а зробити це можна лише з тими, з ким у вас спільні інтереси. Можливо, старенькій бабусі господарів дому більше подобається в’язати шарф, ніж слухати ваші балачки. Німецькі батьки, коли діти приймають гостей, навпаки, прагнуть зайнятися своїми справами.
-Українці, на жаль, не знайомі з багатьма тонкощами європейської психології, але ми прагнемо їх засвоїти. А як взагалі Ваші співвітчизники ставляться до України, зокрема, до війни на сході нашої країни?
-Співчувають. І, на жаль, не більше. Та, будьте ласкаві, не говорімо про політику.
-Які б поради Ви як психолог дали нашим людям?
- Порад – безліч, і всі індивідуальні. Але є і загальне правило: початок всіх проблем потрібно шукати в собі, а не відразу перекладати вину на когось. І ще: ніколи не вважайте свою думку домінуючою. Наприклад, ви заявляєте, що вам не подобається якась людина. Але і ви також комусь не подобаєтесь, саме це повинне бути для вас головним. Чим більше ви будете замислюватися над цим, тим менше у вашому оточенні буде людей, котрі вам не до душі. Люди змінюються настільки, наскільки ми змінюємось по відношенню до них.
-Ви приїхали з онуком Веймером і дуже гарним котом. Це теж член вашої родини?
-Так, це наш Пешті. Я з ним ніколи не розлучаюсь, оскільки він у мене «виїзний».
Антоніна Булавіна, м.Володимир-Волинський
Коментарі